Читати книгу - "БЖД"

тому комусь в око. Я ще жодного разу не бачив, як шефуля відкриває сейф, тож навіть не знав, що думати. Можливо, для більшої надійності, він тримав усередині зло­го собаку. Від хрінових ковбоїв можна чекати чого завгодно... Коротко кажучи, я відразу ж зрозумів, що тут щось не так... Сан Санич за інерцією по­вернув ключ, у дверцятах щось зарипіло, клацну­ло і в руках шефулі лишилась сама головка...

Він приречено глянув на мене, потім на шмат ключа, потім знову на мене й ще раз на ключ... Здавалось, він і сам не міг повірити в те, що ста­лося.

– Пиздеццць, – прошипів він, наче удав, що вдавився жирним кроликом, – це ж був

ключ під мою домашнього сейфа... Ти розу­мієш, що це означає?

—Ні... – розгублено похитан я головою.

—Це означає, що я тепер не відкрию ні цей сейф, ані той, що в мене вдома!!! – ледь не лус­нув він від крику. – І це все, бля, через тебе! Щоб мої очі тебе тут не бачили! Суки... не редак­ція, а не знаю що... Таки доведуть до інфаркту... Що тепер робити? Куди? Йо... Мене ж це... Ту­ди... Твою мать...

Ноги Сан Санича знов зайорзали по столу, і кактус нарешті злетів додолу.

—А ти піди її пошукай спочатку, – спокійно сказав я.

—Кого? – прогорлав шефуля.

—Мою маму, мудак. Років п'ятнадцять тому я її бачив. А тепер вона десь у Португалії... кажуть.

Сан Санич почав знімати зі стола ноги, та не втримав рівноваги й завалився разом зі стільцем кудись під батарею.

—Що-що-що сталося? – спитала мене ско­ромовкою вагітна растаманка Свєточка.

—Хріновий з нього ковбой, – нарешті вго­лос сказав я.

Геть спантеличена Свєточка так нічого й не збагнула, а я на кілька хвилин сів за свій робо­чий комп'ютер і трохи підкорегував останній астропрогноз для козерогів...

Ікарус чекав на мене в умовленому місці. Схо­же, він просидів тут добрих півгодини, бо під його ногами валялося п'ять фільтрів від жіночих

сигарет, що їх він поцупив або виміняв на Мяу-дзедуна в Кет. Нашого кошака ніде не було, хіба що той заховався за скрученого радіацією чувака, який кудись летів над головою в Ікаруса, хоч я сумніваюсь, що наш серливий Мяудзедун на та­ке б наважився.

Коли я підійшов до свого кумпля, той зирк­нув на мене, дістав звідкись із-за спини чергову жіночу сигарету, відкрутив їй фільтр, наче голо­ву неслухняній ящірці, й закурив... Я сів поряд на чорний теплий граніт. У задницю неприємно припікало, немовби ми сиділи на мініатюрному ядерному реакторі.

—Ну що? – спитав я.

—Що що? – відповів питанням на питання Ікарус.

Зрештою, я й сам не знав, що хотів від нього почути. Ми трохи посиділи мовчки, коли звід­кись з-за пам'ятника виповз гопник у саламанд­рах, шортах і білій кепці. Футболку він тримав у руках. Гопник був худющий, як скелет, і міг спокійно стати одним із експонатів музею при­роди, де під ним би прибили наличку порпісш швігорпісиз. Не виключено, що саме звідти він і втік.

– Сишиш, єсть куріть? – спитав він так, на­че я, Ікарус і гранітний чувак, скручений радіа­цією, були одним-єдиним цілим.

У гранітного чувака курити явно не було, у ме­не, зрештою, теж, тому Ікарус дістав з-за спини тонку жіночу сигарету, відірвав їй фільтр і про­стягнув гопникові. Той з недовірою оглянув неві­дому хріновину, що опинилася у нього в руках,

сказав «сишиш, благадарю» і знову зник десь за пам'ятником...

– Ну що? – знову спитав я, в принципі, й те­пер не знаючи, що маю на думці...

Ідея Ікаруса мені дуже не подобалась. Ми їха­ли до мажорів, але якби ми їхали до них просто так – це було б іще півбіди, але ж їхати до них просто так нам, «лохам», було ні для чого... Нато­мість ми збиралися грати з ними в «понт», і це не віщувало нічого доброго. Таким невдахам, як ми, ніколи не щастить в азартних іграх, якщо, звісно, «понт» можна назвати азартною грою...

Одним словом, ми з Ікарусом їхали в напівпо­рожньому фольксвагені вбік студмістечка. Я си­дів, втикав на берці, що визирали з-під ряси свя­щеника, який примостився навпроти мене, і ду­мав про мажорів. Мажорами в нашій колишній общазі називали кількох відморозків з юридич­ного факультету. У них там було щось на зразок клану. Чуваки зайняли собі півповерху, завезли туди більярд, поставили кілька тренажерів і зов­сім непогано почувалися. Навчання вони про-платили на кілька років уперед, коменданту від-стібнули нормальний прес бабок, тож їх ніхто не діставав. Але схоже на те, що дуже скоро жит­тя здалось їм нецікавим – пиздити арабів з ме­дичного ставало дедалі небезпечніше, їхня араб­ська діаспора з кожним роком зростала, до то­го ж вони, як справжні медики, дуже часто носили в кишенях скальпелі, маскуючи їх під автоматичні ручки. Повії з окружної мажорам остогидли – їх було п'ять і практично кожна

могла бути їхньою мамою. Тренажери, в прин­ципі, теж остогидни, а більярд вони по п'яні об-ригали текілою й мартіні, сліди від яких уперто не хотіли зникати з покриття – коротше, ніякої тобі, бля, естетики...

І ось ці відморозки вигадали гру в «понт». Спо­чатку про неї ходили тільки чутки, але дуже скоро стало видно й наслідки. Я, зрештою, ще й зараз сумнівався, що мажори спромоглися вигадати цю гру самотужки. Скорше за все, вони підгледіли ідею десь у кіно, але для нас з Ікарусом це не грало жодної ролі. Так от. Суть гри полягала в тому, що мажори скидалися на бабки й робили касу, а потім вигадували яке-небудь шибонуте завдан­ня. Тут уже їхня збоченецька фантазія працювала на всі сто. Той, хто погоджувався на гру, мав або ж виконати завдання в призначений час, або ж по­падав на поставлену суму. Якщо гравець обламу­вався й не міг повернути потрібної суми, а так бу­вало найчастіше, на нього чекала та сама доля, що й арабів з медичного. Зазвичай «понтувати» наважувалися жовтороті першокурсники, яким завжди було потрібне бабло. Зрозуміло, ніякого бабла вони не отримували, а частіше за все просто ставали боксерською грушею. Щоправда, кілька разів якісь відчайдухи все-таки робили мажорів, тоді юрфаківські перці зі скрипом платили їм баб­ки, виставляли купу бухла й привозили з окруж­ної повій. Тепер головним у мажорів був Калідор. Його папік, здається, тримав під собою автобус­не депо. З Калідором нам і належало говорити, оскільки він був найбільш говірким... В принци­пі, домовитися з ним було неважко, головне, слід

було пам'ятати, що йога в