Читати книгу - "Правік та інші часи"

Правік. Ночами було чутно якісь дивні звуки: плямкання, гарчання, потім швидкі кроки людини чи тварини. Міхал боявся, та не хотів цього показувати. Коли серце починало калатати, повертався набік.

Згодом за ними прийшли Міся й Аделька. Міхал уже не наполягав на тому, щоб залишитись. Млин світу зупинився, зіпсувавсь його механізм. Вони поплентали засніженим Гостинцем до лісу.

— Дай мені ще раз поглянути на Правік, — попросила Женовефа, та Міхал удав, ніби не чує.

Час Потопельника Плюща

Потопельник Плющ прийшов до тями та виглянув на поверхню світу. Побачив, що світ вібрує — повітря надходить великими подихами, збирається й стріляє в небо. Вода клекотить і стає каламутною, вдаряють у неї жар та вогонь. Те, що вгорі, стало тепер унизу, а те, що було внизу, рветься вгору.

Потопельником керувала цікавість і бажання дії. Він спробував свої сили й стяг з-над річки хмари імли та диму. Сіра хмара сунула зараз за ним до села Вольською дорогою.

Коло плоту Боських він побачив охлялого пса. Нахилився над ним без жодного наміру. Пес перелякано заскавулів, підібгав хвіст і втік. Це роздратувало Потопельника Плюща, отож він відіслав хмари імли та диму на сад і хотів залізти в димар, як це чинив зазвичай, але зараз димарі були холодні. Плющ обійшов дім Серафинів і вже знав, що нема там нікого. Нікого не було в Правіку. В повітрі набухав рип дверей стодоли, що ними ворушив вітер.

Потопельник Плющ прагнув погасати, порухатися серед людських предметів так, аби світ зреагував на його присутність. Він хотів керувати повітрям, затримувати вітер на своєму імлистому тілі, бавитися поверхнею води, дурити та страхати людей, полохати тварин. Але несподівано вітер ущух, і все зробилося порожнім і тихим.

Він зупинився на мить і відчув десь у лісі те розлите марне тепло, яке виділяють люди. Втішився цим і завертівся. Повернув на Вольську дорогу й знову налякав того самого пса. Небом тяглися низькі хмари, що додавало Потопельникові сили. Сонце ще не сходило.

Тут, одразу ж під лісом, щось затримало Потопельника. Невідомо що. Він повагавсь, а тодім завернув до річки, не на ксьондзові луки, а далі — на Паперне.

Ріденький сосновий ліс був поламаний і димів. У землі зяяли величезні вирви. Вчора цим шляхом, певно, прийшов кінець світу. У високій траві лежали сотні холонучих людських тіл. Кров червоно парувала в сіре небо, аж поки воно на сході почало братися багрянцем.

Потопельник побачив якийсь рух у цій мертвоті. Сонце вирвалося з тенет обрію й почало звільняти душі з мертвих солдатських тіл.

Душі вивільнялися збентежені й очманілі. Вони хитались, мов тіні, прозорі, наче повітряні кульки. Потопельник Плющ зрадів достоту так сильно, як радіє жива людина. Він вирушив у ріденький ліс і намагався розворушити душі, затанцювати з ними, страхати їх і тягти за собою. Була їх величезна кількість, сотні, а може, й тисячі. Вони піднімалися, хитались непевно над землею. Плющ рухався поміж ними, сердито форкав, ледь торкався їх і кружляв, охочий до гри, як цуценя, та душі не звертали на нього жодної уваги, немовби його й на світі не було. Вони колисалися мить між шарами ранкового вітру, а потім, неначе звільнені повітряні кульки, зринали вгору й зникали.

Потопельник не міг зрозуміти, що вони відходять і що десь існує таке місце, до якого можна піти, коли помреш. Він намагався наздогнати їх, проте вони підлягали вже іншому праву, аніж право Потопельника Плюща. Сліпі й глухі до його загравань, здавалося, керуються інстинктом пуголовків, що знають лише один напрям мандрівки.

Ліс побілів од них, а потім раптово спустів, і Потопельник Плющ знову лишився сам. Був злий. Завертівся, вдаривсь об дерево. Наляканий птах пронизливо крикнув і наосліп полетів у бік річки.

Час Міхала

Росіяни збирали з Паперні своїх забитих і підводами звозили їх у село. На Херубиновому полі вони викопали велику яму й туди складали тіла солдатів. Офіцерів зносили окремо.

Усі, хто повернувся до Правіка, пішли дивитися на це поспішне захоронення без ксьондза, без промов, без квітів. Пішов також Міхал і необачно дозволив, аби погляд похмурого лейтенанта зупинився саме на ньому. Похмурий лейтенант поплескав Міхала по спині й наказав везти вбитих офіцерів під дім Боських.

— Ні, не копайте тут, — просив Міхал. — Хіба мало землі для могил ваших солдатів? Чому в квітнику моєї доньки? Нащо вириваєте цибульки квітів? Гайда на цвинтар, я покажу вам інші місця…

Похмурий лейтенант, перед цим ґречний і ввічливий, відштовхнув Міхала, а один із солдатів націлив на нього карабін. Міхал відступився.

— Де Іван? — запитав лейтенанта Ізидор.

— Погіб.

— Ні, — сказав Ізидор, а лейтенант на якусь хвилину затримав на ньому погляд.

— Почему нєт?

Ізидор відвернувсь і втік.

Москалі поховали в квітнику, під вікном спальні, вісім офіцерів. Засипали всіх їх землею, а коли поїхали, пішов сніг.

Відтоді ніхто не хотів ночувати в спальні, вікна якої виходили на квітник. Міся згорнула перину й винесла її нагору.

Навесні Міхал збив дерев’яного хреста й поставив його під вікном. Потім обережно поробив патиком рівчачки та посіяв ротики. Квіти виросли буйні, барвисті, ротиками відкритими до неба.

Наприкінці літа сорок п’ятого року, коли війна закінчилася, до будинку під’їхав військовий газик, з якого вийшов польський офіцер і якийсь чоловік у цивільному. Вони сказали, що будуть ексгумувати радянських офіцерів. Потім з’явилися солдати на вантажівці та підвода з полудрабками, на яку вкладали викопані з землі трупи. Земля та ротики виссали з них кров і воду. Найкраще збереглися суконні мундири, і це вони утримували мертві тіла вкупі. Солдати, які переносили їх на підводу, позапиналися хустками по самі очі.

На Гостинці стояли люди з Правіка й намагались побачити з-за паркану якомога більше, однак коли підвода рушила в бік Єшкотля, всі мовчки сахнулися назад. Найвідважнішими були кури — вони бігли за торохкою підводою і хапливо ковтали те, що падало з неї на нерівну бруківку.

Міхал виблював у кущах бузку. Ніколи більше він не взяв до рота курячого яйця.

Час Женовефи

Женовефине тіло застигло безрушно, мов випалений у печі череп’яний горщик. Садили його в фотель на коліщатах. Воно було віддане тепер на ласку іншим. Вкладали його в ліжко, мили, садили на нічний горщик, виносили на ґанок.

Женовефине тіло було одним, а Женовефа — іншим. Вона сиділа, зачинена в ньому, замкнена, ошелешена. Могла поворушити лише кінчиками пальців і м’язами обличчя, хоча теж ледь-ледь. Не вміла вже ані усміхнутись, ані заплакати.