Читати книгу - "Правік та інші часи"

Неоковирні слова спадали з її губів, наче камінці. Такі слова не мали влади. Іноді вона намагалася висварити Адельку, котра била Антека, але внучка не дуже зважала на її погрози. Антек ховався в бабчиній спідниці, й Женовефа нічого не могла зробити, щоб його захистити чи бодай пригорнути. Дивилася безпорадно, як більша й дужча Аделька шарпає брата за волосся, це розпирало Женовефину злість, котра, однак, відразу й щезала, бо ж не мала можливости хоч якоюсь мірою реалізуватися.

Міся багато балакала з матір’ю. Присувала її фотель від дверей до теплих кахлів кухні й балакала. Женовефа слухала неуважно. Те, про що говорила донька, нудило її. Дедалі менше було цікаво, хто лишивсь, а хто загинув, її не обходили обідні відправи, Місині колежанки з Єшкотля, нові способи консервування горошку, новини, які передавали по радіо та які Міся завжди коментувала. Не цікавили її недоречні сумніви та запитання. Женовефа воліла зосередитися на тому, що Міся робить і що діється в хаті. Отож бачила, як утретє росте доньчин живіт, бачила дрібний сніг борошна, яке сіялося зі стільниці на підлогу, коли Міся замішувала тісто на макарони, бачила мух, що топилися в молоці, кинуту посеред хати кочергу, нагріту до червоного, курей у сінях, що намагалися витягти шнурівки з черевиків. Це було конкретне, відчутне життя, яке блякло день у день. Женовефа усвідомлювала, що Міся не здатна довести до ладу цей великий дім, який вони їй збудували. Тож видобула з себе кілька речень і переконала доньку в тому, що вона мусить найняти дівчину, яка б їй допомагала. Міся привела Руту.

Рута стала красунею. Женовефі стискалося серце, коли дивилась на неї. Очікувала на ту мить, коли обидві, Міся та Рута, стануть поряд, аби порівняти їх між собою. І — хіба ніхто цього не зауважив? — вони були такі подібні одна до одної. Два різновиди одного й того самого. Одна була дрібніша й темніша, друга — вища й повніша. Очі та волосся однієї були каштанові, другої — медвяні. Опріч цього, усе було таке саме. Так принаймні видавалося Женовефі.

Вона дивилась, як Рута миє підлогу, як шаткує великі головки капусти, як розтирає в макітрі сир. А що більше на неї дивилася, то більше впевнювалась. Інколи, коли в хаті пралося чи прибиралось, а Міхал був зайнятий, Міся наказувала дітям везти бабцю до лісу. Діти обережно зносили фотель, а потім за бузком, невидимі вже з хати, гнали Гостинцем, пхаючи перед собою фотель зі штивним, маєстатичним тілом Женовефи. Вони залишали її з розвіяним волоссям і рукою, що безпорадно звисла додолу, а самі бігли до діброви по гриби або суниці.

В один із таких днів краєм ока Женовефа побачила, як з лісу на Гостинець вийшла Колоска. Женовефа не могла повернути голови, тож нишкла. Колоска наблизилась до неї та з зацікавленням обійшла навколо фотелю. Присіла перед Женовефою й заглянула в її обличчя. Обидві мірялися якусь мить поглядами. Колоска вже не нагадувала тієї дівчини, котра босоніж ходила в снігу. Зробилась повнішою і ще вищою. Її товсті коси були тепер білими.

— Ти підмінила мені дитину, — сказала Женовефа.

Колоска розсміялась і взяла в свої теплі долоні її безвладні руки.

— Ти забрала дівчинку, а мені підкинула хлопця. Рута — моя донька.

— Всі молоді жінки — то доньки старших жінок. Ну, а тобі вже не треба ні синів, ні доньок.

— Я паралізована. Не можу ворухнутися.

Колоска взяла безвладну Женовефину руку й поцілувала її.

— Встань і йди, — сказала вона.

— Ні, — прошепотіла Женовефа й, несвідома цього руху, похитала головою.

Колоска засміялась і поплентала до Правіка.

По тій зустрічі Женовефа взагалі втратила бажання говорити. Казала тільки «так» або ж — «ні». Почула якось, що Павел шепотить Місі, ніби параліч вражає також розум. «Нехай так собі й думають, — сама собі сказала Женовефа, — параліч вражає мій розум, але ж я й так увесь час перебуваю ще десь».

Після сніданку Міхал вивозив Женовефу в двір. Ставив фотель на траву біля паркану, а сам сідав на лавці. Він витягав циґарковий папір і довго кришив пальцями тютюн. Женовефа дивилася на Гостинець, приглядалася до гладенького каміння бруківки, що нагадувала їй чуприни тисяч закопаних у землю людей.

— Тобі не холодно? — питав Міхал.

Вона хитала головою.

Потім Міхал закінчував курити та йшов. Женовефа лишалась у фотелі й дивилася на квітник Папужихи, на піщану польову дорогу, що звивалася поміж плямами зеленого та жовтого. Потім дивилась на свої ноги, коліна, стегна — вони були так само далекими і так само не належали їй, як піски, поля і квітники. Її тіло було фіґуркою, виточеною із крихкої людської матерії.

Її дивувало, що вона ще ворушить пальцями, що залишилась чутливість у блідих пучках рук, які вже давно не знали праці. Вона клала ці руки на мертві коліна й перебирала згинки спідниці. «Я є тілом», — казала сама собі. А в тілі Женовефи, мов рак, мов пліснява, розростався образ умертвління людей. Умертвління полягало у відбиранні права на рух, бо ж життя — це рух. Убите тіло нерухоміє. Людина є тілом. І все, що спізнає, має свій початок і кінець у тілі.

Якогось дня Женовефа сказала Міхалові:

— Мені холодно.

Він приніс їй вовняну хустину та рукавички. Поворушила пальцями, однак вже їх не відчувала. Тож не знала, чи вони ворухнулися, чи ні. Коли підвела погляд на Гостинець, то побачила, що повернулись мерці. Вони тяглися Гостинцем від Черніци до Єшкотля, ніби велика процесія, натовп богомольців до Ченстохови. Однак прочан завжди супроводжують гомін, монотонні пісні, плаксиві молитви, шургання підошов об каміння. Тут же панувала тиша.

Було їх тисячі. Вони сунули нерівними шеренгами. Йшли в мертвій тиші швидкою ходою. Були сірі, знекровлені.

Женовефа шукала серед них Елі й доньку Шенбертів з немовлям на руках, але мерці мелькали занадто швидко, щоб їх можна було роздивитися. Лише потім Женевефа впізнала сина Серафинів, бо він ішов найближче до неї. Мав на чолі величезну темну дірку.

— Франеку, — прошепотіла вона.

Він повернув голову й, не сповільнюючи кроку, подивився на неї. Простяг до неї руку. Його губи ворухнулись, але Женовефа не почула жодного слова.

Вона бачила їх увесь день, до вечора, і процесія не меншала. Коли заплющила очі, мерці рухалися так само, як і перед цим. Вона знала, що Бог теж придивляється до них. Бачила його обличчя — було чорне, страшне, повне шрамів.

Час дідича Попельського

Року сорок шостого дідич Попельський ще мешкав