Читати книгу - "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років"

тісто. «Ці лапи зараз повинні бути в іншому місці», — спадає тобі на думку. Ти здригаєшся від хвилі збудження. Добре, що спеціально вдягла найпотворніший ліфчик, аби ненароком його не трахнути.

За півгодини піца готова. В їдальні стоїть великий стіл із грубих соснових дощок, за який він тебе запрошує сідати.

— Подобається тобі мій стіл? Це я сам зробив, — хвалиться він. Стіл фантастичний на доторк; здається, він підсилює твоє збудження, яке стає просто непристойним.

Нарешті Зоран приносить піцу, ти кусаєш її і вмліваєш. Це найсмачніша піца в твоєму житті. Ти запихаєшся одним шматком, потім іншим, а потім хапаєш Зорана, тягнеш його в ліжко, перепрошуєш за ліфчик і трахаєш майже до втрати свідомості.

— Я — не той, хто тобі треба, ти шукаєш зовсім іншого, — шепоче Зоран, — але це зараз не має значення. Зараз важливо тільки, щоб тобі було добре.

Тобі ще ніколи не було так добре.

Вранці Зоран робить тобі сніданок, і ти зі здивуванням і радістю усвідомлюєш, що страшенно голодна.

— Приходь, коли хочеш, — каже Зоран. — Якщо я вільний, буду тобі радий.

Ти припензльовуєш за два дні. Заходиш, і аромат його лосьйону для гоління, чи його прального порошку, чи його цигарок б’є по твоїй найбільш ерогенній зоні — по носу, — і від цього аж волосся стає дибки на шиї. Ти дивишся на гнучку, мускулисту фігуру Зорана, що з гепардовою грацією пересувається по кухні, готуючи обід, і не можеш повірити своїм очам. Ти хочеш, страшенно хочеш усього, що він має; ти хочеш сидіти за його столом, спати в його ліжку в його футболці, їсти його м’ясо, пити його вино, витиратися його рушником, кусати його вухо, обіймати його талію.

Ти відчуваєш неймовірне щастя, дивлячись на нього, і смієшся без причини. Хоча ні, причина є. Ти тепер знаєш, що один день із Зораном вартий усього життя з Пітером і всіма такими, як він. Ти рада, що жива; ти неймовірно прекрасна.

Він подає на стіл добрячий шмат свинини, картоплю і салат. Салат на третину складається з цибулі. Ти вже забула, коли востаннє бачила цибулю в салаті в цій країні. «Це наш, східноєвропейський принцип, — каже він. — Спершу рубаєш цибулину, а потім думаєш, куди її покласти».

Зоран купив свій будинок трохи не в день піку цін на нерухомість у Британії. Це був вибір його колишньої, яка хотіла дітей. Він не дуже цього прагнув. Але коли любиш когось більше, ніж себе, то що робити, каже він. Купив будинок, незважаючи на ціни, такий, як вона хотіла, і там, де вона хотіла, бо думав тут жити завжди з нею, а тепер сам, за компанію — тільки іпотечний кредит.

А чого ж розійшлися, питаєш ти. Він дає відповідь: їй не подобалося, скільки він курив. Але це трохи не те, що ти чула раніше: раніше було про те, що найголовнішою для неї була робота. Зоран думає і називає ще причини: колір, який він вибрав для вітальні, був занадто жовтим. Вона змушувала його носити костюм і терпіти не могла ходити з ним у паб, хоча тепер ходить щодня. Вона не вкладала грошей у будинок і хотіла купити щось своє, «на майбутнє». Хотіла перевезти свою матір до них жити з Карибських островів. Після втрати роботи вона справилася з психологічною кризою в той спосіб, що трахнула острів Ямайку. Вона три тижні не помічала комод, який він зробив на її прохання. Всі ці причини ніби й мають право на існування, але, поставлені поспіль, вони лунають по-ідіотськи. Вона просто його розлюбила, от і все.

Навіщо люди дають одне одному обіцянки вічно бути разом, питає він? Навіщо жити з кимось? Хіба мати постійний секс, але й секс у шлюбі з роками стає все рідшим. Без дітей він не страждає, на самоті йому не сумно, якщо хочеться компанії — можна зустрітися з друзями, ніхто не пиляє, не дратує, не зраджує. Ти не маєш що на це йому сказати. З точки зору логіки він має рацію. Звісно, коли любиш, логіка поступається іншим міркуванням, але ви обоє добре пам’ятаєте, чим це закінчується.

Ви бачитеся ще кілька разів; він так само тебе годує, слухає, кохає й відпускає на всі чотири боки, без вимог, без прохань, ніби ти йому за це платиш. Без нього ти не можеш позбутися нав’язливих згадок про його запах і доторк. Повертаючись, аж стогнеш від того, як тобі його бракувало. Він в’ївся в твій кістковий мозок.

Невдовзі до нього в гості приїздять батьки — аж на три тижні. «Побачимося після цього, маленька. Я буду дуже зайнятий, — каже він. — Якби я міг, то прийшов би до тебе, але я не зможу — буду зі старими, потім поїду з Лондона, словом, багато різного». Ти розумієш: у нього своє життя, все це було заплановано до твоєї появи, що поробиш. Хоча не можеш точно пояснити, чому він так винувато ховає очі і чухає свого величезного носа. Батьки є батьки, якщо їх рідко бачиш, то треба відпрацювати, кажеш ти. Так, так, каже він і чомусь заперечно хитає головою.

Спершу він шле тобі по кілька повідомлень на день: ми з батьками робили те, ми робили се, мати наводила порядок на кухні, тепер нічого не можу знайти, батько від’єднав якісь дроти на його антикварних колонках і таке інше. Але після Різдва він зникає. Ти даєш йому кілька днів, потім починаєш обережно писати про свої справи, запитувати, як там він. Він, як виявляється, непогано, тільки стомлений, бо Сільвана скрізь його з собою тягає. Коли вже вона поїде назад у Хорватію?

Сільвана? Яка Сільвана?

Тобі така херня не потрібна.

Ти не збираєшся ділити коханця з жодними Сільванами. За кого він тебе має? Та пішов він в пизду. Він, мабуть, по-любому там.

Ти не розумієш, пише він. Давай поговоримо потім.

Я все прекрасно розумію, пишеш ти. На здоров’я, отримуй задоволення, я до тебе питань не маю. Намагайся пам’ятати на майбутнє, що кому брешеш.

Я тобі все розповім при зустрічі, каже він. Я розумію, чому ти вважаєш, що маєш право сердитися, але давай спокійно про це поговоримо, не по Інтернету.

Не турбуйся, пишеш ти. Пиздун.

Як хочеш, пише він.

Ти знову два тижні мовчиш. Настає й минає Новий рік. Це найгірший час року. В цей час із твого життя