Читати книгу - "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років"

ідуть мужчини. На Новий рік помер твій батько. Минулого року колишній бухав з друзями три дні — ти погодилася працювати в нічні зміни, щоб мати можливість відсвяткувати разом його день народження, — і не прийшов додому першого січня: не хотів витрачати час на дорогу, коли тобі всього за п’ять годин іти на роботу; того дня ти зрозуміла, що перестала бути найважливішим у його житті. Цей Новий рік ти знову працюєш уночі, бо тобі більше нема де бути. Твоя рука кілька разів тягнеться по телефон, аби привітати Зорана, але ти згадуєш і кладеш телефон назад.

Зрештою ти вирішуєш зробити те ж саме, що зробила після розлучення з колишнім: заходиш на веб-сайт знайомств і знайомишся там із потенційними ідеальними партнерами. Цього разу підходиш по-іншому. Манала ти цих балканських мачо, всіх цих іноземців — іспанців, італійців, французів. Якого трясця тебе тягне на них? Шукаєш місцевого, щоб батьки жили недалеко, щоб було кому приїздити глядіти дітей, щоб говорив англійською щонайбільше з шотландським акцентом.

Спершу тобі трапляється літредактор газети. «Дуже привабливий», — пише він про себе. Ви обмінюєтеся всього двома повідомленнями, він запрошує тебе на побачення майже одразу. Але, почувши акцент, скисає. У нього немає роботи, ти платиш за рахунком (він невеличкий), і розумієш, що він хотів попросити в тебе допомоги у працевлаштуванні, бо ти написала, що працюєш журналістом. Він дуже переоцінив рівень своєї привабливості.

Другий — рекламіст, родом із Мідлендз — батьківщини посередньої англійськості. Розмовляє з простакуватим акцентом, і ти кілька разів ледве стримуєшся, щоб не виправити його граматику. Він приємний хлопець, але ти забуваєш його ім’я одразу ж після прощання.

Третій — програміст, схожий на Вуді Аллена, який писав, що багато заробляє і дуже, дуже розумний. При зустрічі він одразу показує тобі свою платинову картку «Американ Експрес». Не такий він уже й розумний.

Четвертий — стюард на літаку. Він дуже вродливий і досить милий хлопець, але говорити з ним, окрім парашутів, з якими ти ніколи не стрибала, нема про що.

Про п’ятого ти нічого не можеш згадати. На шосте побачення ти не йдеш. Який сенс, якщо перед очима однаково лише Зоран.

Минає ще два тижні. Ти починаєш собі дивуватися. Яка тобі різниця, з ким він спав чи не спав на Новий рік? Він же сказав — побачимося за три тижні, то почекала б собі три тижні. Чому він повинен про все доповідати тьолці, яка приходить скористатися його послугами кухаря і йобаря? Він не хоче шлюбу, не хоче родини, не хоче дітей — а тобі вони навіщо? Тільки здихалася одного геморою, вже хочеш інший? Тобі треба одного — Зорана, а ти собі це заборонила. Дура.

Ти пишеш Зоранові і вибачаєшся за свою передноворічну істерику. Він сміється: знає, що з ним буває непросто. Ти їдеш у гості до Марка і Тетяни, яких давно не бачила, але не можеш розслабитися. О пів на одинадцяту прощаєшся і йдеш, дорогою до метро текстуєш Зорану пропозицію приїхати в гості на годинку. «Хіба що на дружній келишок», — попереджає він. Ти червонієш — добре, що ніхто не бачить, — звичайно, звичайно, дружній.

Сьогодні в його район метро не ходить — зачинено кілька ліній, — але тебе це не зупиняє. Ти їдеш приблизно в той бік, постійно пересідаючи, береш таксі на кінцевій і приїздиш до нього вже після півночі. «Радий, що ти жива, — каже він, відчиняючи двері. — Іди запалюй свічки біля каміна, я що-небудь нам наллю». Свічки — це вже краще, ніж дружній келишок.

— Я на годинку, — уточнюєш ти.

Ви говорите чотири години. Зрештою ти просиш викликати таксі. Він протестує: дурна трата грошей. Тобі дозволено заночувати в гостьовій кімнаті. Або з ним, якщо хочеш. Ти дуже хочеш. Ти кохаєшся з ним відчайдушно, жадібно, ніби він тобі винен за всіх чоловіків у твоєму житті, які пішли чи недолюбили. Він засинає; ти, від величезного полегшення і збудження, яке ще не відпустило, довго лежиш без сну.

Ви прокидаєтеся досить пізно; Зоран варить каву і приносить її в ліжко з газетою. Він смішно коментує статті, щось розповідає про фінансову ситуацію в світі; ти не дуже розбираєшся в фінансових деталях, але відчуваєш, що він говорить про них, аби не говорити про щось інше.

Ти одягаєшся і спускаєшся вниз: час іти.

— Ти мені там щось казала, ніби любиш знати всю правду, — нарешті каже він, не дивлячись на тебе. — Пам’ятаєш, я казав про дружній келишок? Так от тобі чесне пояснення, чому я так сказав. Я знаю, ти дівчина спостережлива і помітила у ванні два рушники.

Ти не розумієш, що він верзе.

— Словом… Та дівчина, що приїздила в гості, — вона в мене закохана, але я з нею не спав. Але зараз…

Ти далі не розумієш, що він говорить і навіщо.

— Словом, у мене є… Я зустрів одну дівчину. Ти сама хотіла знати.

Він іще щось говорить, але ти не чуєш. Ставиш на стіл чашку з кавою, аби не впустити. Коли відпускає серце, перепрошуєш за якісь дурниці — що приїхала, що прийшла в його ліжко, що не здогадалася — ніби він мала дитина і не знав, що робить. Опанований раптовим потягом до чистоти, він миє і без того бездоганну плиту. Ти востаннє вдихаєш його запах і йдеш.

О Зоране, Зоране! Втілення всього чоловічого, невгамовна жага до життя.

О Зоране! Зоране, який ділився всім, що мав, давав тобі все, що ти хотіла, і взамін бажав одного — лишатися собою. Зоране, прекрасне тіло, швидкий розум, гострий язик! Зоране, зоре тьмяна, яку ти розпізнала лиш після вибуху в супернову! Зоране, людино, що страждала, кохала, не хотіла більше ран! Ти плачеш. Ти вдячна вітрові, що несе з екзотичних кафе запах спецій, схожий на нього. Ти співаєш до себе, чого не робила вже багато років, уголос, на подив іншим пасажирам метро, про втрачену любов і надії одного з двох коханців на те, що вона знову спалахне, як вулкан, який вважали згаслим. Про обіцянки принести дощові перлини з пустелі і марні надії на щастя. Зоране-несподіванко, Зоране-подарунку. Зоране, пристрасте, яка буває тільки раз.

Світлана Поваляєва

Атракціон

ніби не бýло ніякої мудрості жодного спокою

ніби й не з тебе веселки балетними кроками

вранці виходили в смог і туман

депресивного міста

так що