Читати книгу - "Маґнат"

не пропало нічого, а те, що мені ввижалось, — пусте.

У неділю рано я зібрався до церкви. Пан маршалок стояв на ґанку, певно, йшов до костелу. Сонечко так гарно світило і гріло лице, що не хотілося ступати в остогидлу тінь. Маршалок привітно всміхнувся до мене, ніби ми бачились з ним не далі як учора.

— Гарну днину нам Господь дав! — мовив він. — Аби й завтра так було.

Я з ним був згоден щодо нинішнього дня, а щодо завтра сумнівався, бо цілу ніч мене боліла давня рана на правій нозі, що означало переміну погоди. Ну, я не втерпів і спитав:

— Чи звідав вашмосць щось про ті папери?

— Які-такі папери? — стрепенувся маршалок, що досі мружився, як кіт від сонця.

— А ті, що везли з Боневич. Ми пройшли всю дорогу — нічого не знайшли.

— A-а… А коли то було, не пригадаю.

— Та вже тиждень має бути. Справді, паперів ми не знайшли, але запримітили дещо цікаве… Я ж казав, що вмію читати сліди.

— Ну і що пан Северин таке запримітив?

Я помітив, що ся бесіда його чимось тривожить, але пізно вже було. Та й потребував я все розповісти, аби воно не дійшло потім до нього з інших, кривих уст. Мусив знати пан маршалок, що я пив вино в Боневичах і ходив по спорожнілих покоях? Мусив. І я сказав:

— А те я запримітив, вашмосць, що під Радичем сани зі скринями перекинулись. Думаю, коні зачули вовків і перепудились. Ми теж бачили трьох вовків недалеко від того місця. Я не розумію, чому ні пан секретар, ні кучер нічого не сказали про сю пригоду. Чи, може, пан уже знає? Бо ж їздив вашмосць до самбірського кляштора, хіба ні?

Маршалок вхопив мене за рукав, шарпнув до себе і просичав:

— Хто просив пана пхати туди свого носа?

Бог би тебе любив! Я аж отетерів з несподіванки:

— Та ж пан сам мені казав узяти кучера і проїхатись тією дорогою!

— Не міг я послати туди пана! Хіба вашмосць слуга, аби збирати розсипані папери по дорозі? Тим більше, всі папери на місці. Бо ніхто не відає, скільки тих паперів було! (АК: Цікава логіка! Коли ніхто не знає, скільки чого було, то не може сказати, скільки залишилось. Навряд чи така абсурдна ситуація була б можлива насправді, пан маршалок створює її для власного психологічного захисту.)

— Навіть секретар?

— Навіть Господь Бог!

Маршалок випустив мій рукав і, задерши носа, процідив:

— Дам я пану пораду: тримати язик на припоні, як тримав досі. І пильнувати того діла, до якого пан приставлений. Я лиш добра зичу.

Був би я молодий, то певно збунтувався б супроти таких несправедливих слів, почуваючись покривдженим. Прислухався до себе — нічого. Сам винен. Але не в тому, що хотів дізнатися правду. А в тому винен, що не вмію себе оборонити. Для цього треба мати язик зміїний і зуби вовчі. Не виросли замолоду — не виростуть і тепер. Якщо досі я жалів маршалка, що міг стратити службу через ту пропажу, то тепер шкодував лише ясновельможного, який не мав ні добрих приятелів, ні вірних слуг. Один утік з паперами до єзуїтів (я вже майже здогадався як). А другий дбає лишень про те, аби спасти власну шкуру, не думає, що папери Гербуртові можуть зашкодити вдові та дітям, а найбільше синові Яну Леву, бо кожен вірить, що ябко від яблуні недалеко падає. Всі кажуть, що ясновельможний мав непросту вдачу і велику гординю, що пересварився з усіма, навіть з Його королівською мосцею, у якого з Вавельської вежі просив потім прощення. Знаю, що мав він вовчі зуби й зміїний язик, але за те, що ніколи не дозволив би собі говорити так, як пан маршалок та секретар, полюбив я його щиро. Великий чоловік не кривдить малого. Справді, великий чоловік пізнається по таких-от дрібницях.

Я виразно бачив картину: з роздертої торби випали на сніг важливі листи, які секретар зумисне запакував з іншими паперами, менш важливими, щоб потім дістати вже при нагоді у Низькому замку. Але трапилась інша нагода, то він з неї скористався. Але чому не розказав про вовків? Бо не питав ніхто. Поклав торбу в куток, а сам хутко втік до Самбора, де його не видадуть. Може, сховав дещо й раніше, на самому початку. Пам’ятаю, як носив вино до свого покою під полою, чому ховав? Аби не здогадався ніхто, що стражників пригощав, аби самому понишпорити в кабінеті, коли вночі всі поснуть. Утім, се я не збирався нікому розказувати. Наразі мені потрібно було знати правду. І Господь її знає. То й доста.

Отак гарненько все обміркувавши, я вирішив триматися якнайдалі від маршалка, щоб не дратувати його, але й далі дивитись за всім у два ока, особливо за єзуїтами, що крутились повсюди після смерті ясновельможного. Може трапитися й так, що я на щось згоджуся. Порішив, але на заваді стала моя необачність.

Пожалів я того бідного шляхтича, що не міг приступити до комісії, вже й забув про нього, зате люди не забули. Два дні по тому я вже не міг вийти спокійно на ґанок чи пройтися в домі. Спершу кинулась до мене вдова, чий свояк вкрав у неї ліс порізаний і вже встиг продати. Мусив повести її до писаря, щоб написав прошення до суду. Він пробував опиратися, але я не дав йому викрутитися, та й удова заплатила добре. Потім були інші: юдей, у якого шляхтич купив діжечку вина, а не заплатив. Знайшов я того шляхтича приїжджого, побалакав з ним, послухав він мене. Ясновельможний нечасто приймав прохачів у Боневичах, але в Добромилі до нього приходили і русини, і вірмени, й волохи, і юдеї, бо до кого ж їм іти, як не до Гербурта. Се річ звичайна, одначе мені все всередині терпло, коли прохачі називали мене ясновельможним і цілували руки, хоч я лиш був убраний у його одежу, був ніким. Найбідніший з них був багатший за мене.

А тим часом слуги розбестились, бо ясновельможна сиділа в Мостиськах, що було необережно з її боку, бо на Добромиль уже гострили зуби, а в таких справах не можна навіть родині вірити. Прикро було на се дивитись. Добромиль чекала руїна. Маршалка не дуже всі слухали, та й він мав справу з численними гостями, що прибували і відбували. Однак численні прохачі, хоч кожного разу мене кидало в дрож від одного їх виду, помалу переконали