Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

бренькнув на першій струні. Перед ним, як з-під землі, виринув старий циган.

– Чого ти, сину, зажурився?

– Як мені не журитися, коли я прийшов за підземною царівною, а не знаю, де її знайти.

Старий дав пораду:

– Ти залізай у ведмежу шкіру, грай на своїй скрипці, а я буду водити тебе вулицями столиці.

Гуцуляк так і зробив. Циган його водить коло царського палацу, а він, ведмідь, виграє на скрипці й пританцьовує, аж курява летить. Цариця побачила і мовила цареві:

– Скажи, щоб завели того ведмедя у палац. Най би повеселилася і наша донька.

Цар покликав цигана:

– Дай мені на один день свого ведмедя. Я заплачу тобі.

Циган сховав гроші й шепнув гуцулякові:

– Добре придивляйся, куди він буде тебе вести.

Цар привів ведмедя до одного озера. На березі відсунув каменюку, і несподівано вода забулькотіла, почала зникати. Показалися сходи, що вели униз, до золотої плити. Цар підняв оту плиту, і вони спустилися в підземний палац. А там жила царівна з одинадцятьма дівчатами, подібними до неї, як краплі води.

– Ану заграй, – сказав цар ведмедеві.

Гуцуляк підняв скрипку і втяв тропотянку. Дівчата одразу пустилися в танець. Коли усі інші потомилися, царівна попросила:

– Най мені ведмідь іще пограє.

Так вона танцювала, доки її подруги та й цар не пішли собі. Тоді гуцуляк скинув ведмедячу шкіру, і дівчина побачила парубка – файного, як сонце. Довго-довго милувалася отим красенем. Потім знов зашила його у ведмедячу шкіру і дала йому грошей, аби купив собі цісарське вбрання. Та ще наповіла:

– Коли прийдеш сватати, мій тато накаже, аби ми стали в один ряд. Але у мене потече сльоза із правого ока. Якщо ти мене любиш, то схопи за руку і не випускай.

Цар забрав ведмедя і повернув циганові.

Наступного дня гуцуляк собі купив дуже файне вбрання. Відтак пішов сватати царівну.

– Якщо зайдеш у підземне царство і упізнаєш мою доньку, то бери її за жінку, – сказав цар.

Пішов гуцуляк до озера, знайшов там каменюку й відсунув убік. Вода забулькотіла і зникла під землею. Леґінь подався сходами до золотої плити, підняв її і спустився вниз, до підземного палацу.

За ним прийшов і цар.

– Станьте всі в ряд! – крикнув на дівчат: він був невдоволений, що гуцуляк дізнався про його таємницю.

Дванадцять дівчат, схожих одна на одну, вирядилися.

Гуцуляк помітив, як в одної дівчини із правого ока потекла сльоза. Схопив її за руку, але царівна вирвалася і заново змішалася з дівчатами.

Леґінь забанував. Та згадав про синичку і прошепотів:

Синичко-сестричко,

Через моря, світи

До мене, твого брата,

На поміч прилети.

Прилетіла звідкілясь синичка, сіла йому на плече й питає:

– У чому біда, братчику?

– Допоможи знайти царівну.

Синичка заспівала йому коло вуха:

– Я дзьобну її у праву ногу, і вона сіпнеться.

Гуцуляк придивився. Раптом уздрів, як одна з дівчат сіпнула ногою.

– Оця! – вигукнув і так схопив дівчину за руку, що вже не могла вирватися.

Вивів собі царівну з підземного палацу. Цар дав їм пару коней, срібла-золота і відпустив у світ.

– А куди мене ведеш? – спитала царівна.

– До мого царя.

Дівчина заплакала.

– Не хочу йти до твого царя. Дотепер я жила під землею, та й у другого царя може таке бути. Веди мене у гори. Я буду твоєю.

Парубок повів її у своє село. Відгуляли весілля і зажили собі, як у казці.

Трьом-син Борис

Як був собі чоловік та жінка – та й пішли вони на поле жати. Була в них маленька дитинка; вони повісили її в колисці під лісом. Де не взявся орел – украв ту дитинку та й поніс, та й поклав у своє гніздо, у тім же лісі. От жили там у лісі три брати. Вийшов один брат – слухає, щось кричить. Увійшов він у хату й каже:

– Брати! Щось кричить – людський голос чути. Ходімо, пошукаємо!

Пішли й знайшли того хлопчика – дитинку, понесли до попа й гомонять утрьох, яке йому ім'я дати.

– Як нас три брати, дамо йому ім'я: Трьом-син Борис.

Ну, взяли його до зросту, вигодували утрьох. Тепер він і каже їм:

– Я хочу, батьки, від вас іти.

Вони питають його:

– Що ж тобі дати за те, що ти у нас служив?

– Не хочу, – каже, – нічого у вас. Дайте мені коника.

– Що ж ти, сину, будеш робити з коником? Бери більше!

– Ні, – каже, – не хочу. Дайте мені маленького коня.

– Ну, бери.

Він собі взяв і поїхав, їде лісом і дивиться: щось блищить. Треба поїхати – дізнатися.

– Ах, якби ти мене, конику, хоч трішки підвіз!

Він, бач, усе йшов, заморивсь, а коник малий.

– Е, Трьом-сину Борисе, підожди ще хоч трошки, – відказав коник. – Я тобі скажу сам, коли сідати на мене.

Дійшли до того, що блищало, аж то перо із жар-птиці. От Трьом-син Борис і каже:

– Візьму це перо.

– Ні, – каже коник, – не бери: це не перо, а найперо! Буде тобі за це перо велика вина.

Але він таки взяв його. Дійшли до царського палацу.

Найнявся Трьом-син Борис у царя конюхом, таким, що тільки чистить коні. Усе вночі чистить коні. Там були й такі коні, що ними тільки гній вивозять, – так йому дали на руки їх чистити. Він їх тим пером так почистив, що вони аж сяють. Усі стали тому дивуватись, і ті коні, що під царя підкладали, стали цареві непотрібні, а ті, що гній вивозили, стали підкладати під нього. Цар так полюбив того Трьом-сина Бориса!.. Став його допитуватися:

– Ти, – каже, – до коней щось знаєш, що вони стали гарні.

Став він божитися, що не знає нічого. От інші конюхи стали підглядати за ним і сказали цареві, що в нього є із жар-птиці перо.

– Він, – кажуть, – не тільки дістав із жар-птиці перо, він може дістати й саму жар-птицю.

От цар його й покликав до себе:

– Що, Трьом-сину Борисе? Дістав ти із жар-птиці перо?

– Дістав, – каже.

– Дістань же мені жар-птицю. А як не дістанеш – мій меч, а тобі голова з плеч!

Іде Трьом-син Борис до коня до свого та й плаче.

– Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш? – питає лоша.

– Як мені не плакати, коли загадав цар таку загадку, що не можна ні мені, ні тобі відгадати.

– А що, – каже, – я тобі казав, що не бери цього пера із жар-птиці! А ти не послухав мене. Ну, не журися: піди скажи цареві, хай