Читати книгу - "Солодка Даруся"

class="p1">- А чого не будете брати? Моїх верстаків[45] забирають.

Лупул трохи подумав, а далі подивився Михайлові в очі:

- Видиш, Мігаю, я не є впевнений, що без тебе війна не скінчиться. А межи цивільними людьми хтось також мусить тримати порядок. Ти думаєш, лиш воєнні люди утримують між людьми порядок?.. Так що тут я дуже сподіваюся на тебе. В селі залишаються самі діти, старі й каліки, а як би що скоїлося, поки гармати б'ють на фронті, то не було би кому й стати на порятунок.

- А хіба так можна? — здивувався Михайло.

- Не можна. Але ти ж не будеш на паркані писати про нашу розмову. Тим більше, ти вже покараний: у тебе жінка не є здорова. Малолітня дитина. Є поважна причина.

- Вона вже відійшла… — намагався непевно заперечити.

Лупул перебив його:

- А потім… ти не зовсім благонадійний, як для воєнного часу.

Михайло з несподіванки захлинувся вдруге: — Як то?!

- А хіба ти забув, за яких умов і як пропадала твоя жінка? — Румун запитав якось так легко, як здалося Михайлові, майже безтурботно, ніби він пропадав з Матронкою разом, а для Михайла це нібито й не було таємницею.

- При чому тут моя жінка?

- То ти що, так і не знаєш?! — тепер уже не на жарти здивувався лейтенант, щоправда, чимось спантеличений.

- Про що?

Лупул зітхнув так, як зітхав тоді, коли Михайло прийшов мельдувати, що пропала Матронка:

- Та, власне, жінка тут ні при чому. Так, згадалося, що пропадала, а хто його знає, може, вона який агент… А я справді не маю права тебе не брати в армію, Мігаю. Але хай це буде єдиним найбільшим моїм гріхом перед його величністю нашим королем, великою Румунією і Господом Богом. У мене брат загинув на фронті, а в нього лишилися малі діти. Якщо можна не сиротити чужих дітей, то так і треба робити.

А завтра прийди до мене на пост. Будемо міняти підлогу і двері. Грибок з'їв підлогу начисто…

***

…У ТОЙ ДЕНЬ важка, мов камінь, Михайлова рука вперше рахувала Матрончині ребра.

Іще ззавидка Михайло відвів дитину до куми Марії, замкнув браму і хату на колітки,[46] застав вікна, обв'язав Матрончиною косою лавицю у найдальшій від дороги кімнаті, поклав її на коліна і взяв у руки австрійський ремінь.

Господи милосердний… Немає гіршого, ніж доброму чоловікові мутиться розум від підозри жінки у зраді. Ані нагла кров, що заливає людині мозок під час боли—хвороби, ні фізичний біль, ні втрата близької людини, ні найбільша пропажа, ні вогонь, ні вода не діють на ревнивого чоловіка так, як одна маленька, дрібна, як блоха, і гостра, мов кинджал, думка, що його жінку знає інший — чужий — чоловік.

До сьогодні Михайло плюнув би в очі любому, хто посмів би сказати криве слово про його Матронку, яка навіть по багатьох роках шлюбу лишалася такою ж лагідною, богобоязкою і майже колінопреклонною перед Михайлом, як і за свого дівоцтва. Що ні дня не годна без нього — то, може, того, що слаба. А що слабонька бідашка — то він її жаліє. Але що вже любить Михайла…

Колись Михайлові здавалося, що він би став на оборі і співав би від одної гадки: як вона щосуботи увечері заливає посеред хати велику дерев'яну балію гарячою і запашною від трав водою, а потім швидко ховається в ній, сором'язливо закриваючись розплетеною косою. Матронка могла би й не закриватися: її густе, мало не до п'ят волосся важко спадало уздовж маленького зграбного тіла, ховаючи всі його ямки і горбики — аж Михайлові мутилося в голові від гарячості. Та мутна гарячість не минала йому навіть тоді, коли після своєї пропажі Матронка тижнями незрушно лежала і дивилася в стелю. Він і тоді був би колінкував до самого Бога, аби тільки Бог зостановив біль і повернув йому назад жінку, хай не зовсім здорову, але його… його…

А сьогодні Михайла зарізали без ножа і застрелили без карабіна: Лупул знає про його жінку те, чого не знає він, шлюбний її чоловік.

Ну, певно, що так… Бо чого б то було Лупулові говорити так дивно, та ще й посміюючись?

Матронка пропадала три доби? Пропадала.

Хто перший пішов нібито її шукати? Лупулові вояки.

Михайло раніше не думав, чому тоді вдосвіта Лупул постукав у їхнє вікно і нібито іще давав якусь пораду? Може, то навмисно, бо, може, румун десь валявся разом з нею в оборозі на постерунку, чи в якій недалекій лісовій хижці, а потім віддячив — сказав підкинути жінку так, щоб її точно можна було знайти? Ото й підкинули на людне місце під дамбою. А тепер, видите, румун вернувся в село, і навіть на войну Михайла не відсилає. Так, щоби люди не говорили, що відіслав чоловіка на смерть, а сам заловляє до молодиці. Може, він хоче ходити до неї посеред білої днини, тоді, як Михайло мінятиме підлогу чи вікна на постерунку? Бо чого б то йому так клопотатися за чужу жінку, якби він з нею не був свій?!

…Він бив її, як б'ють норовисту худобину: мовчки, не клянучи і не шляхтуючи, але вкладаючи в кожен удар усю силу своєї ненависті й злості. Червоні іскри немилосердно скакали перед очима — і він думав, що то дурна кров уже заливає мозок, і хотів чимшвидше звільнитися від її жару, щоб не вмерти отут, на Матрончиних очах. І Михайло бив жінку дужче — аж заболіла рука, і він переклав ремінь у другу.

…Матронка не просилася. Не верещала. Значить, була винна, бо навіть не питала, за що він б'є. Лиш закусила волоссям рот і тихо стогнала після кожного удару, поки безсила її голова не впала на лаву непритомна.

Михайло відлив жінку водою — і знов узяв ремінь…

Вже потім, коли він вилив на себе відро води просто коло криниці, відчув дикий приплив фізичного болю, так наче це його щойно звели кривавого з лавки і відв'язали мокре — пітне — волосся.

Навіть коли б хотів, він не міг би пояснити самому Господу Богу, що з ним трапилося, і через що, власне, він так познущався над жінкою. Михайло пам'ятає, що лейтенант перепитав щось про давню пропажу Матронки. І запитав іще щось невинне.

…Нещасний Михайло простояв цілу ніч на колінах перед Матрончиною постіллю і, ламаючи руки, допитувався:

- Скажіть мені правду, Матронко, що з вами тоді було?

Відвернена до стіни,