Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

на важливі питання. І навіть ті жахіття, як їй тепер здавалось, були певним знаком, сигналом того, що щось складається не так. Може, так проявлявся її страх через втрату Коханого? Хтозна.

Тим часом Любка відчувала, що знову потребує змін. Коханий зник зі снів тоді, коли на її горизонті з’явився Сашко. Хтозна, чи це випадковість, чи зумовленість. А може… може, випадковість — це і є зумовленість?

Як би там не було, але без НЬОГО їй ставало дедалі нестерпніше. Після тривалої розлуки почуття з новою силою хлинули на Любку. Їй так не вистачало нічних прогулянок тихими безлюдними вуличками, його обіймів, тісного сплетіння рук, теплого подиху, трепету в серці, енергетики, яку випромінював ВІН. Душа її прагнула Любові. Понад усе вона жадала повернути ЙОГО, але для цього… повинна пройти чергове перехрестя…

Важко лишати тих, хто тобі небайдужий. А Сашко був небайдужий Любці. З ним їй було добре і спокійно, утім, розуміла, що поряд з нею він недоотримує того тепла й кохання, на які заслуговує. Якби вона не пізнала те справжнє всепоглинаюче почуття, вони з Сашком були б щасливі нині. Може. А може, і не були б, хтозна. Усе ж різниця у віці давалася взнаки… Сашко насправді був славним юним парубком, веселим, життєрадісним, з чудовим почуттям гумору, щирим і напрочуд милим. Та іноді починав напускати на себе надмірну дорослість, аби довести, що він — справжній чоловік, а не хлопчисько. І це лише свідчило про те, що поряд із «дорослою» Любкою він почуває себе невпевнено, тому й не може просто залишатися собою. Тож, поки не пізно, — а вже пізно! — вона мусить діяти рішуче…

Мусить. Але як йому про це сказати? Це зовсім не так легко, як було, наприклад, сповістити Василя про те, що вона починає нове життя. Хоч вони з Василем і зустрічалися, та душевного зв’язку і тим паче високих чи бодай теплих почуттів між ними не було. Любка знала, що не страждатиме після розриву, так само, як і він. З його боку постраждала лиш чоловіча «гідність» — занадто вже був самовпевнений і пихатий; по-справжньому він її не кохав, а отже, і страждань не було. Були лише спроби повернути собі його власність, себто Любку, а ще — довести оточуючим, що він — центр цього всесвіту. Тому й сумління жінку зовсім не картало. Із Сашком усе інакше. Він дуже кохає її, і жінка відчувала, що розіб’є йому серце…

Так. Ось воно — колюче терня, крізь яке вона мусить продиратися, аби дістатися омріяних зірок. Шлях до прекрасного аж надто тернистий. Любка чудово знала його, адже одного разу вже йшла ним. Зате пізнавала і щастя від променів тих зірок, коли досягнуте ставало реальністю. Це й додавало сили…

***

Сезон дощів почався рясною зливою в середу ввечері, відтак дощ безперервно крапотів кілька днів поспіль. Дерева стояли мокрі й майже голі, лише зрідка жовті листочки самотньо кружляли в повітрі разом із дощем, безпомічно падаючи у брудні калюжі. Темно-сині клапті хмар ліниво повзли понурим сірим небом, і здавалось: їм немає кінця-краю.

Минув тиждень відтоді, як Любка збиралась поговорити з Сашком. Кілька разів вона поривалася почати болісну розмову, але щоразу щось заважало їй це зробити. Чи то сама доля була проти цієї розмови, чи то жінка боялась і відкладала, хтозна. Ось і зараз: Сашко пішов на суботні відвідини батьків, а вона лишилась на самоті з тяжкими думками.

Усе ж сумна пора року осінь, особливо коли дощить… Тоді навіює смуток будь-що: величезні краплі, що стікають по віконному склу, перетворюючись на струмочки, чорні стовбури дерев за вікном, порожній двір і навіть чашка з-під випитої кави, що стоїть на підвіконні, загострює відчуття тягучої журби…

Телефонний дзвінок пролунав несподівано, різко порушивши тужливі роздуми. То була Оленка, колега по роботі, яка з часом впевнено набрала статусу подруги. Чи не хоче Любочка випити по філіжаночці кави в їхній кав’ярні?

Жінка знову зиркнула у вікно й здригнулась. Там же так холодно і мокро! Так не хочеться кудись іти з теплого затишного житла. Але ж то була Оленка, а їм було дуже цікаво разом. У процесі спілкування в них виявилось багато спільних інтересів. Спілкуючись, вони обмінювались енергетиками, наповнюючи одна одну чудовим настроєм. Так, звісно, вона приїде зараз! Зустрінуться в кав’ярні, щоб не чекати й не мерзнути на вулиці. На душі стало веселіше.

Хоча у Львові Любка жила більш як півроку, серце її щоразу завмирало, коли вона опинялася в центральній частині старого міста. Вона не могла насититися ним, його граційністю та винятковою атмосферою. Її досі вражали ці вузенькі вулички, дбайливо вимощені бруківкою й перетнуті трамвайними коліями. Подумати лишень: як вдається розминутися транспорту, який рухається назустріч один одному цими тісними вуличками так швидко? Спочатку це трохи лякало жінку, але з часом вона до цього звикла.

Погляд її ковзнув на трамвай, котрий саме зупинився поряд маршрутки, у якій була вона. Тієї ж миті серце обімліло: у вікні навпроти вона побачила Коханого. Спершу Любка трохи засумнівалась, чи то справді він, адже іноді впізнавала його риси у перехожих. Схиливши голову, він сидів коло вікна. Його задумливий погляд, сповнений якоїсь безмежної печалі, був спрямований десь у бруківку. Краплі дощу, що стікали по склу, додавали його образу ніжності й таємничості водночас. Господи, він був прекрасний! Це обличчя вона відтворювала у своїй пам’яті мільйони разів…

Раптом він підвів голову й повернувся в бік Любки — мабуть, відчув її проникливий погляд. Їхні погляди зустрілися. Так, звісно, це він! Господи, це ВІН! Любка провела рукою по склу, немов намагаючись стерти стікаючі струмочки, що заважали чітко його бачити. Він дивився на неї кілька секунд, затим різко підвівся й, озирнувшись ще раз на Любку, щез у натовпі пасажирів. Трамвай рушив далі. Маршрутка, у якій була вона, теж рушила, але… в іншому напрямку…

Серце жінки готове було виплигнути з грудей. Як ошпарена, зіскочила вона з сидіння, кинулася до дверей і натиснула кнопку сигналу водію. Звичайно ж, він