Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

ліхтаря в різний час? До того ж спершу він почав потрапляти на якусь незнайому вулицю, і, перш ніж вибирається з неї, минає багато часу. Мабуть, вона чекає на нього, але він не встигає до неї… Звісно, вона чекає на нього! Що ж робити? Як не розминатися з Коханою? Як її повернути? Він мусить щось зробити, щоб повернути її. Але що?!

А час минав. Дні заміняли тижні, тижні — місяці, але ВОНА так і не поверталась у його сни. Він узагалі перестав їх бачити. Любомир був такий пригнічений цим, що, здавалось, ще трохи — і він збожеволіє. І якщо працюючи та займаючись благодійністю він відволікався, то на самоті було вкрай тяжко й нестерпно. Думки про втрату коханої не давали йому спокою. Невже вона більше не прийде? Невже він втратив її назавжди? Чому?!!

Він сідав за фортепіано і через музику виплескував розбурхані емоції, шукаючи відповіді на свої численні питання…

А якось йому наснився химерний сон, котрий не тільки не відповів на його питання, а ще більше заплутав усі думки.

То була весна. Він точно це знав, адже навколо все квітнуло. Він ішов вулицею — тією, довгою і незнайомою, і шукав очима рятівний провулочок, котрий вивів би його до ліхтаря. Він відчував, що Кохана зараз там. Вона чекає на нього і страждає. Він так явно відчув її страждання, що всередині все розривалось. Господи, навіщо вона має страждати через нього? Невже його страждань недостатньо?

Ну нарешті! Ось і провулочок! Ускочив у нього й миттю опинився на місці. Було темно, лиш тьмяне сяйво ліхтаря ледь освічувало бруківку. Коханої не було. Раптом в кінці вулички він помітив високу жіночу постать у крислатому капелюшку. Але то була не вона.

Якийсь час стояв під ліхтарем, чекаючи, що ось-ось з’явиться Кохана. Та раптом…

— Коханий! Де ти?! — крізь пітьму ночі долинув до нього рідний голос, сповнений невимовної туги. — Повернись до мене, благаю!

Він роззирнувся довкола, але Коханої ніде не було, лиш темна постать продовжувала стояти в кінці вулиці.

— Я тут, кохана! Тут!!! — надривно крикнув він. — Та я тебе не бачу!!!

Безпорадно метаючись, щодуху побіг туди, звідки лунав голос.

— Коханий!!! — в її голосі чулось нестримне ридання. — Де ж ти?!

Що це за божевілля? Де вона? Чому він її не бачить?!

— Кохана, я тут!!! — крикнув знову, проте щось підказувало йому, що не чує вона його. Не чує! А він її не бачить! О-о-о!!! Усередині все розривалося від безпорадності — він нічого не може вдіяти, щоб захистити її, припинити страждання і біль! Нічого!

Між тим темна постать була вже посеред вулиці — тінню плавно й нечутно рухалася, ніби не бажаючи привертати до себе увагу. Хто вона? Та байдуже… Де ж Кохана?!! Чоловік метався й кричав, як зранений звір, але марно…

Раптом усе зникло: вуличка, постать, будь-які звуки. Цупка непроглядна темінь щільно огорнула все навкруги. І тиша… гнітюча, моторошна, з яскраво вираженим відтінком небезпеки… Поступово крізь тишу продерлось його важке дихання і гупотіння серця, що пульсацією відбивалось у скронях. А вже наступної миті він розплющив очі й зіскочив з ліжка. Серце мало не вистрибувало з грудей, по спині — холодний піт. Господи, що ж це за сон такий жахливий і неначе реальний?!!

Того дня Любомир так і не зміг прийти до тями — все ще був там, у тому сновидінні. Йому здавалось, що всі ті почуття зі сну він справді пережив, але коли? На душі ж було так тяжко і нестерпно, ніби він назовсім втратив Кохану.

Ні-ні!!! Він не може втратити її! Не може! Вони будуть разом, і все буде добре! Все обов’язково буде добре!

Розділ IV

Любка йшла осінньою алеєю Стрийського парку, насолоджуючись шелестом опалого листя під ногами, і розглядала пухкенькі білі хмаринки, що повільно пропливали яскраво-блакитним небом. Крони дерев, укриті сліпучо-жовтим листям, колихалися за вітром, приємно контрастуючи на фоні насиченої блакиті. Здавалось, ще недавно вона приїхала сюди в розпалі весняного шаленства, а вже шурхає висохлим листям, що нещадно опадає…

За цей час життя її стало яскравішим, набуло сенсу. Вона зуміла віднайти душевний спокій, навчилася насолоджуватися, смакувати кожним прожитим днем, виділяючи й закарбовуючи в пам’яті щасливі миті, відчувати радість здобутої свободи. Її серце наповнилось любов’ю. Утім, усього цього — хоч його й немало — їй було таки недостатньо. Душа прагнула більшого, виняткового…

Любка розуміла: своїм нинішнім звершенням вона має завдячувати Коханому, адже це ВІН породжував у її серці натхнення і радість буття, ВІН навчив цінувати здобуте й наповнював душу втіхою. Вона збагнула, що зміни, які відбулися в її житті, його переосмислення і усвідомлення, — усе це почалося зі снів, у яких немов прочинилася завіса ймовірного майбутнього.

Перебираючи в пам’яті ланцюжок подій, які ретельно виписувалися в її чистовику, вона була вражена, наскільки все взаємопов’язано! Кожна деталь — невідривно пов’язана одна з одною, і першим кільцем ланцюжка були сни, у яких її душа розкрилась і зажадала змін. І хоча спершу Любка навіть не пам’ятала цих снів, у її свідомості все ж засіялось зерно змін, яке поступово проросло у все те нове, що відкрилось перед нею тепер. І коли ВІН зник з її снів, яскраві барви, якими розфарбовувалося її нове життя, поступово почали тьмяніти.

Після того як припинилися зустрічі під ліхтарем із Коханим, у сновидіннях її почала нещадно переслідувати химерна стара у зношеному крислатому капелюшку. Вона настільки міцно вхопилася за її свідомість, що іноді Любці здавалось: ще трохи — і вона збожеволіє. Звісно, Сашко допоміг їй впоратися з цими жахливими видіннями, адже був поряд.

Тепер снів узагалі не було. Жінка не знала, радіти цьому чи засмучуватися, адже у снах знаходила відповіді