Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

населеного пункту. Проте, ця частина узбережжя виглядала зовсім безлюдною.

Це був крутий, однак не занадто високий берег. Вузьку піщану смугу було всіяно уламками скель чорного кольору. То тут, то там в скелях глибочіли широкі тріщини, подекуди пологішими місцями можливо було піднятися на гребінь кручі.

За чверть милі на північ скелі розступалися, даючи вихід маленькій річці, яку з моря видно не було. Над річкою схилялися численні різофори – різновид мангрових дерев, – що істотно відрізняються від своїх індійських родичів.

Поблизу самої верхівки обриву, як одразу виявилося, починався густий зелений ліс, який тягнувся вдалечінь, до височенних гір на горизонті. Якби кузен Бенедикт був ботаніком, він прийшов би в захват від різноманіття абсолютно незнайомих для нього порід дерева.

Тут росли високі баобаби, яким раніше помилково приписували неймовірне довголіття та кора яких схожа на єгипетський сієніт, а також міскантуси, тамаринди, хрінниця та тисячі інших рослин, що не зустрінеш в північній частині Нового Світу, і які є незвичними для американців.

Однак дивним було те, що серед усіх цих дерев не зустрічалося жодного представника численної родини пальмових, яка налічує більше тисячі видів та поширена майже всією земною кулею.

Над берегом ширяли зграї галасливих пташок: головно ластівки з блакитно-чорним пір’ям та світло-каштановими голівками. Подекуди злітали куріпки – сірі птахи з абсолютно голою від пір'я шийкою.

Місіс Уелдон та Дік Сенд помітили, що всі ці птахи не дуже бояться людей. Вони дозволяли наближатися до себе, не виявляючи остраху. Невже вони ніколи не бачили людину і не навчилися остерігатися її? Невже цей безлюдний берег ще ніколи не чув пострілу рушниці?

Коло берега поміж камінням незграбно прогулювалися птахи – вочевидь, невеликі пелікани; вони набивали дрібною рибкою шкіряний мішок, який звисає у них під нижньою стулкою дзьоба.

Над уламками «Пілігрима» вже кружляли чайки, що налетіли з океану.

Птахи, мабуть, були єдиними живими істотами, що відвідували цю ділянку узбережжя, якщо не враховувати, зрозуміло, безліч комах, які могли б зацікавити кузена Бенедикта. Проте ані птахів, ані комах не спитаєшся, що це за берег, дізнатися назву країни можна було тільки у якось місцевого жителя.

Однак, жителів тут не було або, принаймні, жоден з них не виказував себе. Ніде не було видно ані будинку, ані хатини, ані куреня. Жоден димок не зміївся в повітрі ані на півночі – по той бік річки, – ані на півдні, ані в густому лісі, що простував вглиб континенту. Не було ніяких ознак того, що цей берег колись відвідувала людина.

Діка Сенда це дуже здивувало.

– Де ж ми є? Куди ми потрапили? І нікого, хто міг би нам про це повідомити!

Дійсно, навколо нікого не було: якби якийсь туземець наблизився до них, Дінго здійняв би ґвалт. Собака бігав туди-сюди піщаним берегом, обнюхуючи землю і опустивши хвіст, і глухо гарчав. Поза сумнівом, він поводився дуже дивно, проте було зрозуміло, що ані людину, ані тварину Дінго не відчував.

– Діку, поглянь на Дінго! – промовила місіс Уелдон.

– Так, це дивно! – відповів юнак. – Неначе собака розшукує чийсь слід.

– Дійсно, дивно, – прошепотіла місіс Уелдон. Потому додала: – А що робить Негоро?

– Те саме, що й Дінго, – відповів Сенд, – нишпорить берегом. Втім, тут він вільний робити, що йому заманеться. Я вже не маю права віддавати йому накази. Його служба закінчилася після краху «Пілігрима».

Справді, Негоро ходив піщаною косою, оглядав річку та прибережні скелі, неначе намагався щось згадати. Чи бував він тут раніше? Ймовірно, якби в нього запитале подібне, він відмовився б відповісти. Найкраще було не звертати уваги на таку нетовариську людину. Дік Сенд бачив, як Негоро пішов у напрямку до річки, і як тільки він зник за прибережними скелями, одразу забув про нього.

Дінго люто загавкав, коли Негоро вибрався на берег, однак майже тієї ж миті затих.

Час було подумати про те, що робити далі. Власне, передусім потрібно було знайти якийсь притулок, якусь схованку для відпочинку та їжі. Після цього можна буде обговорити становище та окреслити план дій.

Про провіант можна було не турбуватися. Вже не згадуючи про фрукти та дичину, якою рясніли ці землі, постраждалі могли скористатися запасами з корабля. Прибій виплюнув на змілілі з настанням відливу рифи багато різноманітних предметів з загиблого судна. Том та його товариші вже зібрали декілька бочок з сухарями, коробки з консервами, ящики з в'яленим м'ясом. Вони ще не встигли просякнути водою і маленький загін був забезпечений з надлишком їжею на весь час, який знадобиться, щоб дістатися до найближчого поселення. Так що за це можна було не переживати. Запаси провізії було вже переправлено в сухе місце на березі, до якого не міг дістатися приплив.

Прісної води також було вдосталь. Дік Сенд одразу ж відправив Геркулеса з відром до річки. Однак, негр-силач притяг на плечі ціле барильце, наповнивши його в гирлі річки, де вода під час відливу була прісною та цілком придатною до пиття.

Не варто було турбуватися й про вогонь: якби знадобилося розкласти вогнище, навколо було досхочу палива – хмиз та висохлі мангрові корені. Старий Том, затятий курець, прихопив з собою бляшану герметичну коробку, в якій містився трут. Він будь-якої миті добути іскру за допомогою кресала та підібраного на березі моря кременя.

Залишалося тільки відшукати сховок, де маленький загін зміг би відпочити та переночувати перед походом.

І хто б міг подумати: «готель» знайшов маленький Джек. Гасаючи біля підніжжя скель, він випадково надибав простору печеру з гладенькими відполірованими стінами – одну із тих, яку море вимиває в скелях, коли хвилі прибою налітають на них під час бурі.

Малюк прийшов в захват. Він радісно покликав мати та показав їй свою знахідку.

– Молодець, Джеку! – промовила місіс Уелдон. – Якби ми були Робінзонами та оселилися на цьому березі надовго, ми неодмінно назвали б цю печеру на твою честь.

Печера була невеликою, десять – дванадцять футів глибиною та стільки ж завширшки, хоча Джекові вона здалася величезною. Постраждалі могли зручно в ній розміститися, а, окрім того – місіс Уелдон та Нен із задоволенням це підкреслили, – вона була абсолютно сухою. На небі сяяв молодик, а, отже, не варто було остерігатися особливо сильних припливів, які могли б сягнути підніжжя скель, а отже, і печери. Таким чином, усе необхідне для перепочинку було в наявності.

За десять хвилин пасажири «Пілігрима» вже розмістилися в печері на підстилці з