Читати книгу - "Діти морських туманів"

нестерпніші. Я не могла вже зайти й до крамниці без того, щоб там не почути слів, які вражали мене в самісіньке серце:

— Ну, як там ваша мала, мадам Ферк, одужує? Все-таки пролом черепа — не жарти! Кажуть, це залишає слід на все життя.

Або:

— Учора моя донька бачила Марінетту в садочку. Вона припадала, бідолашна, на одну ніжку. Яке це нещастя, в її віці…

Я верталася додому, щоб виплакатися або… розбити тарілку. Так, так, Фанні, я дійшла до цього, моя мука іноді переходила в лють. А Давід, той замкнувся в собі, уникав доньки, сидів, уткнувшись носом у книжку, або тікав з дому, до вечора блукав десь по лісах і луках, аби тільки розвіяти невеселі думки, що мучили, певно, і його… На початку вересня життя наше стало зовсім нестерпне. Ми з Давідом надумали попросити, щоб нас перевели на інше місце роботи.

За всяку ціну утекти з цих країв, з цього дому, де нас усіх трьох бачили такими щасливими. Податися кудись далеко й спробувати заново почати життя в новому середовищі… Ми послали клопотання до Лілля, але відділ освіти міністерства зміг запропонувати нам щось конкретне тільки за чотири дні до початку навчального року: або обох до Сент-Омера, або Давіда — до Булоні, а мене — сюди, в Суверен-Мулен. Ми були не єдиними прохачами в міністерстві, отож треба було негайно відповісти по телефону. У мене як зараз перед очима: Давід стоїть біля кухонного столу з листом у руках і запитливо дивиться на мене, а я спостерігаю крізь вікно, як по моріжку ходить, трудячи свою покалічену ніжку, Марінетта. Раптом вона спотикається і, мов підкошена, падає на землю. У неї тепер часто зашпортуються ніжки або в голові паморочиться. Я в такі хвилини стаю сама не своя. Мені здавалося, ніби її каліцтво не тільки не минало, а, навпаки, робилося дедалі тяжчим. Я підхопилася зі стільця, щоб кинутися їй на допомогу, і вже з порога гукнула Давідові:

— Скажи, що ми беремо Суверен-Мулен…

Ах! Аби тільки бути якнайдалі від усіх! Самотина — головне, самотина!..

Крістіна на якусь мить замовкла, потім знизала плечима.

— Отак, Фанні, ми й опинилися тут! Як підстрелені звірі в пошуках, де б їм прихилитися, сховати свій біль…

— Щось ти ніби змарніла, — сказав мені того самого вечора Гійом. — Це що — перевтома? А може, починається грип?

— Та ні. Це після сповіді Крістіни Ферк… Вона розповіла мені про автомобільну катастрофу, що сталася минулого літа…

Мені ще сяк-так вдавалося тримати себе в руках за обідом, щоб не тривожити діда, та коли він пішов відпочивати, я, швиденько вимивши посуд, подалася в майстерню до брата, котрий задумливо курив люльку, оглядаючи обшарпаний маленький комод у стилі Людовіка XIV.

При слові «катастрофа» Гійом уважно глянув на мене, помітив моє нервове напруження і легенько підштовхнув до крісла. Видно, він теж був вражений, та зовні тримався спокійно. Нічого не кажучи, він гайнув на кухню й одразу ж повернувся назад, несучи в руках склянку.

— Випий, Фан… Давай! — обнявши мене за плечі, умовляв він. — Не бійся, це не ліки.

— Схоже на портвейн… — пробурмотіла я, і губи мені тремтіли.

— Так. Бідна Фанетта… — мовив він стиха. — їм не слід було б розповідати тобі про автомобільну катастрофу! Наче нам і своєї не досить…

— Крістіна не могла цього знати, — прошепотіла я. — Ми ж ніколи не говоримо про це нещастя, та, зрештою, той, хто…

Гійом знову обняв мене. На його обличчі було стільки владної суворості і водночас ніжності, що я урвала фразу на півслові.

— Ми заприсяглись одне одному ніколи не говорити про це. Заради діда, заради нас обох.

Я тяжко зітхнула.

— У той час мені було всього сім років, і від мене все приховали. Але тобі, тобі ж було тоді дванадцять!

— Мені тільки сказали, що все сталося блискавично швидко, машина пішла юзом на випадковій латці ожеледі, перевернулася, і вони загинули на місці.

— Ти певен, що це було саме так? — не здавалась я.

Тепер уже йому дух перейняло. Він аж затремтів увесь від хвилювання.

— Пробач, Гійоме…

— Нічого. Я розумію: ти хочеш бути певною, що вони не мучилися. Ідеться ж про наших тата й маму. Так, ти маєш цілковите право знати це, — повторив він. — Тоді слухай. Минуло приблизно три роки після цього нещастя, і я надумав поїхати до поліції в Булоні. Я не сумнівався, що колись ти мене спитаєш про це. На моє прохання було піднято з архіву справу, і я мав змогу пересвідчитися з абсолютною певністю, що наші батьки загинули миттєвою смертю. Позаду них ішла інша машина, ті люди прибули на місце аварії буквально через хвилину. Усе було вже скінчено.

— А ти не дістав… якихось інших уточнень?

— Інших я не знаю, та й не хочу більше нічого знати. Слово честі, Фан, не хочу!

Гійом підхопився, узяв у мене з рук порожню склянку і схилився наді мною. Його очі світилися доброзичливістю й палким співчуттям. Узявши мої руки в свої, він сказав:

— Твої руки, Фан, так само, як і мої, повинні міцно тримати кермо й вести сумлінно будь-яку машину, незалежно від того, хто в ній їхатиме, кого довірять тобі як водієві. І ніколи жоден спогад, жодна трагічна картина не повинні викликати тремтіння в цих руках… Фан, адже віднині все ясно між нами, правда ж?

Я ствердно кивнула головою.

Потім Гійом одвів мене в кімнату. Він пішов тільки тоді, коли я вже майже засинала, і непосильний тягар цього дня поволі спав з мене, як морські води під час відпливу. Поринаючи в сон, я ще відчула, як він тихо поцілував мене у скроню і прошепотів:

— Спи, спи, сестричко…