Читати книгу - "Діти морських туманів"

153
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 70
Перейти на сторінку:

Ніколи вже, мабуть, я не побачу брата таким, як того вечора…

* * *

Школа вмить спорожніла. Стояли перші по-справжньому сонячні, погожі дні. Наче знавіснілі від весни, над зеленими кущами й деревами пурхали зграйки птахів. Навіть обличчя Крістіни ніби випромінювало сяйво, якого зовсім не було минулого понеділка. І в тиші безлюдного зараз шкільного подвір'я до моїх вух долітало солодше за тьохкання соловейка тихе рівномірне поскрипування гойдалки, на якій сиділа Марінетта.

Як тільки порозходилися наші малята, до мене підійшла Крістіна, тримаючи Марінетту за руку.

— Давід ще не прийшов? — спитала вона, неспокійно поглядаючи довкола. — Вже за чверть п'ята. Він має бути — так ми домовилися, щоб напевне застати тебе, Фанні…

Повагавшись якусь мить, вона додала:

— Давід хоче тобі щось сказати…

Я так і заніміла, відчуваючи, що Давід, безперечно, збирається відповісти на запитання, яке ось уже три дні крутилося в мене на язиці.

— А Давід знає, що ти приходила до мене в понеділок? — спитала я.

— Я саме збиралася йому сказати про це, коли він повернувся з ліцею. Але найдивніше, Фанні, інше… Щойно переступивши поріг, Давід сказав мені, що хоче при першій же нагоді побачитися з Яном, аби розвіяти у нього прикре враження, яке, певно, склалося у вас в неділю. Ви не повинні думати, ніби наш сімейний корабель пливе по волі хвиль і течії, ніби саме наше кохання…

Крістіна пригладила волосся повільним жестом щасливої молодої жінки.

— Він так і сказав: наше кохання… Для мене це було як потрясіння. Я раптом усвідомила, що вже багато тижнів ніхто з нас не вимовляв цього слова. Давід також це відчув. Я помітила, як змінилося його обличчя, як спалахнули очі… Тут я й призналася, що була в тебе і розповіла про все, і Давід мене запевнив, що я дуже добре зробила.

— Подумай тільки, який дивовижний збіг: і тобі й мені одночасно спало на думку поговорити з Фанні та Яном, — сказав він.

В голосі його на цей раз було більше тепла, більше приязні, ніж доти. Це не означає, певна річ, що надалі ми вже не знатимемо ніяких труднощів і ускладнень, просто ми готові подивитися на них спокійнішими очима…

Поки Крістіна говорила, я уважно розглядала її. Вона й справді якось змінилася: в рисах її обличчя, в поставі голови, навіть у тому, як вона дихала, — в усьому почувалося весняне потепління після довгої-довгої зими.

Скориставшись із цього, я підійшла до Марінетти, що вже гралася на купі піску, узяла її за руку й повела до гімнастичного майданчика для малят.

— А що, моє золотко, як ми все-таки спробуємо погойдатися на цій гойдалці?

— А ти певна, що вона не впаде? — запитала мене Крістіна.

— Тиждень тому я насипала під гойдалкою піску…

І ось тепер, коли мимовільний страх від гойдання минув, на рожевому личку дівчинки розлилося тихе й несміливе світло, — такий вираз з'являється у малих дітей, коли їхнє серце тріпоче й рветься з грудей від щастя, якого вони так довго чекали, і раптом — ось воно, тут…


— Пролом черепа! Роздроблено голінку стегнової кістки, дверцятами машини викривлено гомілку правої ноги, і це, безперечно, залишиться на все життя! І ще є люди, які запевняють, що дитині пощастило, що вона, мовляв, дешево відбулася. Воно-то правда, ще якийсь метр — і її вбило б наповал. Досить було тому ДС врізатися нам у дверцята, а не в крило… Але від цього нам не легше. Це правда, Фанні, якби я з дурного розуму не посадив Марінетту поруч, на переднє сидіння, то, можливо, тоді нічого страшного не сталося б.

Давід повторив: «З дурного розуму», — затято, ніби катуючи самого себе.

— Та це ж, можна сказати, покуття для смерті,— заговорив він знову, — а мені заманулося у власній машині садовити тут свою доньку.

Йому, видно, хотілося дійти до кінця в своїй щирій сповіді:

— Двадцять, сто разів Крістіна просила мене садити Марінетту ззаду. Хіба вона не говорила вам про це? І, певне, казала, що й тоді, в останню мить перед нашим від'їздом до Камбре, вона замалим не крикнула мені ще раз: «Навіщо ти посадив Марінетту на переднє сидіння? Ти ж добре знаєш, як це небезпечно!»

Він пригнічено похнюпив голову…

Ось яку сповідь вислухала я після того, коли Крістіна попередила мене, що Давід хоче поговорити зо мною.

— О, я знаю, багато хто садовить дітей на переднє сидіння. Але тепер, коли я пройшов крізь цей жах, крізь катастрофу, коли я бачу, як дорого обійшлося це для Марінетти, для нашого родинного вогнища…

Примостившись на дитячій табуреточці, я мовчки слухала цю сумну сповідь…

Раптом запала тиша. Тільки кроки Давіда порушували її: він нервово походжав туди й сюди по кімнаті.

Нарешті зупинився переді мною і так, ніби я була ученицею його ліцею, звелів:

— Подивись мені в очі, Фанні, я повинен це знати. Крістіна ж казала тобі, що це з моєї вини покалічено Марінетту?

— Ні, вона нічого такого не казала.

— Справді нічого?

— Слово честі, Давіде!

Його очі свердлять мене. Але я знаю, що кажу правду, і він зрештою в цьому пересвідчується.

— Якщо Крістіна не сказала про вашу… вашу провину, то тільки тому, що не схотіла цього сказати, Давіде. Тепер я догадуюсь — вона вже от-от ладна була це зробити, але в останню мить втрималася. Вирішила, певно, що це стосується тільки вас двох. І вона має слушність. Інші тут ні до чого…

— Не говори дурниць! — відрізав Давід. — Інші… Ніби одного чудового дня в життя подружжя Ферків не ввійшли такі собі хлопець і дівчина…

— Присягаюсь, що Крістіна кохає вас! — сказала я палко.

— Кохає… Та вона люта на мене.

— І те й

1 ... 32 33 34 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діти морських туманів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Діти морських туманів"