Читати книгу - "Подзвін з-під води"

Чи так і сидиш на своєму дивані, як бранець?

– Визираю, звичайно, просто сьогодні ще не встиг. Я нещодавно тільки прокинувся, ось… А що це ти вирішила мені подзвонити?

– І все тобі отак одразу розкажи! Бач, який хитрий… – Валерія зробила паузу, ніби збираючись з хоробрістю сказати щось надто важливе для неї.

– Я відчуваю, що ти хочеш мені щось сказати. Ну то говори, я слухаю, – спокійно сказав Антон.

– Не підганяй мене! Так, ти правий, я хочу щось тобі сказати… Точніше, запропонувати… Раніше ти мене витягував скрізь – то до своїх друзів, то до Криму… А тепер ось я хочу запросити тебе в одну подорож.

– Цікаво-цікаво! Що це з тобою?… Ну, кажи вже – куди саме ти хочеш мене запросити?

– Зі мною начебто все гаразд. Просто настрій сьогодні такий – мені хочеться кудись рухатися, щось робити. Ось я і згадала про тебе, бо тобі теж буде корисно кудись вирватися найближчим часом… У мене в селі є дід і баба. Це на Сумщині, в принципі не дуже далеко звідси… От сьогоднішній сніг змусив мене згадати, що за два тижні вже Новий рік. Так ось – якщо в тебе немає інших планів, то я запрошую тебе поїхати зі мною на Новий рік до моїх рідних у село.

– В село? Так, дещо несподівана пропозиція… – Антон замовк, обдумуючи її слова.

– Але, звичайно, за умови, якщо в тебе немає інших планів. І взагалі, якщо не подобається ідея, тоді вибач, просто я хотіла…

– Стій! Зачекай! Зазвичай ми з друзями святкуємо Новий рік завжди разом, але поки що ніяких варіантів від них не надходило, тому я схильний пристати на твою пропозицію. Тим більше що в селі я ніколи ще не святкував Нового року… Так де, кажеш, це село?

– Великі Будки, на Сумщині. Тобі там обов'язково сподобається, я впевнена у цьому. А ще – у мене дуже цікаві дід з бабусею. Справжні місцеві екстрасенси! До них їздять лікуватися від різних хвороб люди з усього району. Думаю, тобі вони теж сподобаються. Так що скажеш?

– Чесно кажучи, ти мене заінтригувала своїми сільськими екстрасенсами, і взагалі – зимовий етнотуризм зараз у нас доволі популярний… Коротше, я приймаю твоє запрошення!

– Дякую, Антоне! Ось побачиш – ти ні в якому разі не пошкодуєш про цю подорож, обіцяю!

– Хочеться вірити! Отже, коли їдемо?

23

Мовчазний смуглолиций водій зсадив їх на повороті біля першої ж хати у цьому селі. Антон розрахувався і подивився на Валерію, котра вся неначе пашіла радістю у передчутті близької зустрічі з рідними. Підсвідомо Антон теж посміхнувся і сплигнув з підніжки вантажівки у глибокий сніг. Допомігши стати на землю Валерії, Антон, врешті, роздивився довкола.

Скрізь, куди сягало око, тяглася суцільна біла пустеля. Чистий, трохи блакитнуватий сніг одного разу ліг на землю і причаївся в надії, що весна вже ніколи більше не повернеться в ці краї і лише він пануватиме тут завжди. А до самого обрію над цією безмежною сніговою пусткою розкинулося безкінечне шатро синього неба, ніби десь на безкраїй півночі.

– Ну, як тобі краєвид? Справді, чудово? – перервала тишу Валерія.

– Так! – лише вичавив із себе замислений Антон.

– Далі буде ще цікавіше, ось побачиш! – І вона, схопивши його за руку, потягла у бік будинків поруч з дорогою, занесених снігом майже до самих дахів.

Незабаром вони стояли на порозі великого білого будинку, що примостився на самому початку цього села. Двері їм відчинила маленька суха бабуся з цупким, гострим, як лезо, поглядом, одягнена у старовинний кожух і валянки.

– Бог ти мій! Лєрочка! – сплеснула в долоні бабця й одразу пропустила їх усередину.

Валерія міцно обійняла бабусю і щось довго нашіптувала їй на вухо. Струсивши сніг із взуття і роздягнувшись, Антон тим часом пройшов у велику світлу кімнату і зачекав там на жінок. Вони всілися довкола круглого столу, застеленого вишитою червоними півнями скатертиною, і лише тепер Антон зміг роздивитися цей будинок. Одразу впадала в очі особлива чистота й охайність господарів. Усе в цьому домі блищало і ніби світилося невидимим світлом, а повітря приємно лоскотало ніздрі духмяним ароматом різних трав і ще чогось ніжно-приємного, чим може пахнути лише у сільських будинках.

– Давайте знайомитися з твоїм молодим чоловіком. Я – Валерія Миколаївна. А вас як звуть? – спитала бабуся, пронизливо і в той же час лагідно дивлячись на Антона.

– Мене звуть Антон. Дуже приємно з вами познайомитися. Валерія багато розповідала про вас.

– Ну звісно, Лєра у нас відома казкарка! З дитинства полюбляє розповідати різні цікаві історії, які частенько може й сама вигадати. – Бабуся знову обійняла онуку, поцілувавши її у лоба.

– Мене, до речі, назвали Валерією якраз на честь бабусі, так що не дивуйся! – втрутилася у розмову Валерія, обіймаючи бабцю обома руками за шию. – І, до речі, бабусю, Антон – не мій молодий чоловік, а лише добрий знайомий. Ми з ним разом відвідуємо заняття у психотерапевта.

– Я вже все зрозуміла, можеш мені не пояснювати, дитино, – відказала Валерія Миколаївна, посміхнувшись до онуки і ще раз поцілувавши її в чоло.

– А де ж дідусь? Чому не вийшов нас зустрічати? – раптом схопилася Валерія, тривожно заглядаючи крізь штори в сусідню кімнату.

– Пантелеймончик останніми днями якийсь дивний став. Він зараз у себе в майстерні сидить, напевно. І так майже місяць – зранку ховається там і не виходить до самої ночі. Щось там малює, думає собі про щось… Та я зараз його покличу.

– А може, краще буде, якщо ми самі до нього завітаємо? Ото йому сюрприз буде! – запропонувала Валерія і вже за мить знову одягала в сінях своє пальто.

Валерія Миколаївна й Антон також вдяглися і поспішили слідом за невгамовною Валерією, котра після приїзду до рідних зразу ожила, засвітилася життям, наче повернувшись з довгого забуття, і