Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

відповідей. Тебе просто гризтимуть сумніви, від яких пухне голова, і до безумства півкроку.

Я хотів підійти, обійняти її.

— Не треба мене заспокоювати. Я й так надто довго мовчала, — у пам’яті відразу виринули мамині слова після похорону Вовчика, — знаю, пошук правди у цій країні ніколи й нікого не доводив до добра. Тільки до смерті чи втрати здоров’я, — Іра кружляла, як боксер. — Але якщо ти почнеш розпитувати, тобі скажуть одне: «Тобі це приверзлося». Або «надто низький ранг доступу». Служба безпеки слідкуватиме за тобою і збиратиме інформацію.

Іра сіла на гойдалку. Я був зайвий, вона сама мала визначати ритм, в якому розхитуватися.

— Ти питаєш: яка наша роль? Я відповідаю: мені видається, що ми спрямовуємо енергію.

— Енергію?

— Угу. Ви, тобто вони, учасники. Вибач, ніяк не можу звикнути. Вони виробляють потужну енергію..

— Коли? Як?

— Під час обговорення. Взаємодія між учасниками досягає такої межі, що ці думки перетворюються на щось інше, — раптом вона обриває себе і запитує. — Я схожа на дурепу?

— Ні, що ти. Ти найкрасивіший модератор у світі.

Пауза. Вона повинна закінчити, поділитися всім, що знає.

— Семінаристи виробляють енергію. Ця енергія йде по колу, між ними. І тут потрібні ми. Ми розподіляємо потоки енергії, щоби вони не зациклилися на них. Фактично, ми не модератори. Ми провідники. І якщо подивитися на нас згори, — вона глянула на мене, — ну, це вже, мабуть, дівочі фантазії, але треба йти до кінця. Маєш знати, з якою психічкою зустрічаєшся. І якщо глянути на все це згори, і якби ця енергія була видима, то я точно знаю, що було би видно зірку.

— Зірку?

— Зірки, точніше кажучи. Різної форми. Зірки, вписані в коло. Перехресні лінії потоків, що накладаються одна на одну.

— Astra?

— Так, astra. Повна per aspera.

— Для чого ця енергія?

— Не знаю. Але, гадаю, вона кудись дівається.

— В сенсі?

— Енергія, яку вони виробляють, а ми направляємо, вона кудись виходить. Не знаю. Після кожного з блоків ти відчуватимеш неймовірну втому. Для цього й потрібні паузи. І тому такі короткі обговорення. Так, учасникам потрібен час на підготовку вистави... Але ще більше цей час потрібен нам із тобою для відпочинку. Ти ще не уявляєш, наскільки це складно і виснажливо.

— Наче постарів на кілька років?

— Наче постарів на кілька років. Саме так, — Іра поцілувала мене, — Пішли вже спати. Щоб ми були завтра у своєму максимумі.

***

Вже прощаючись, біля дверей її камери, я запитав:

— Чому ж ти не зміниш роботи?

Іра знову посміхнулась. Але якоюсь дуже стомленою посмішкою:

— Я полюбляю свою роботу. Плюс мені обіцяли, що колись я дізнаюся всю правду. Отримаю відповіді на всі питання.

— Юхим Євгенович?

— Так, він, — кивнула Іра.

— Можна, я буду з тобою поруч у цей момент?

— Іди вже спати, романтико моя.

Так усе й було — правда не була єдиною, її можна лише разом склеїти з розбитих шматків наших фантазій і спостережень.

На мене чекала чергова ніч жахів.

І не менш жахливий тиждень.

***

Кожне обговорення, кожна тема приносили смертельну втому. Максимальна концентрація на словах семінаристів, увага, щоби не проґавити почерговості та не образити нікого ні жестом, ні поглядом. Після обговорень у нас не було вже сил на прогулянки чи вечірні розмови та аналізування дня, що минув. Були тільки втома і намагання підготуватися до наступного дня.

Вночі ж приходив Вовчик. І я розумів, що він оберігає мене від інших. Привидів? Мерців? Не знаю.

Він навіював холодний спокій, від якого ціпеніло тіло.

А зранку знову було «Ретро-ТВ» і черговий «Арлекіно».

***

Обговорення самі по собі нагадували вистави, які розігрувалися за мотивами певних п’єс. Більш або менш із дотриманням основної драматургії. Кожного разу був своєрідний люфт, прозір, у який могли вклинитись якісь оригінальні думки чи спостереження. Але в більшості випадків обговорення слідувало накатаними коліями, як у комп’ютерній грі, де всі дії гравця заздалегідь обмежено творцями. У тебе є п’ять способів виконати місію, одначе шостий ти не можеш вигадати сам. Це просто не прописано в ігровому коді.

***

Вже тут я випадково здибав архів «Астри», який централізовано збирався з усіх підрозділів. Камери спостереження фіксували найменший порух учасників семінарів по всьому світу. Міністри, політичні лідери, менеджери ключових компаній, засняті в моменти їхньої слабкості, незахищеності й відчаю. І акторської гри. Точніше, повної втрати контролю над собою. Міністр внутрішніх справ, який підкорився стихії Креонта, міг викликати скандал національного масштабу у будь-якій країні, щоправда, ймовірно, крім нашої.

«Астра» контролювала життя і смерть усіх смертних, але все одно страхувалася. Збираючи ті компромати й аргументи, що їх повинен зрозуміти і останній смертний чиновник.

***

Я відчував на собі Ірині слова, хоч описати це не міг. Енергія теплими потоками проходила крізь нас. Огортала. Розслабляла. Виснажувала. Ми направляли її від одного мовця до іншого. Коли хтось брав слово поза чергою або перебивав іншого, траплявся збій. Кожна така помилка віддавала легким фізичним болем нам із Ірою. Енергія ставала колючою, якщо можна так сказати. Це ж траплялося, коли в безконфліктному обговоренні назрівали натяки на серйозну дискусію.

Ми мали триматися правил, у цьому був наш особистий інтерес.

Найгіршим, і це траплялося кожного разу, було обговорення цінностей. Ми переживали кожну секунду цього болючого пошуку спільного ґрунту, від якого лилися сльози, летіли прокльони і форматувалися життєві уявлення. Кожну довбану мить. І кожного разу ми дивувалися, що взагалі лишалися живими — енергія була чорною, як нафта. Здавалося, що вона стікає з наших виснажених тіл просто в ґрунт Терновців. Земля з чавкотом поглинала ненависть і страх, що просотувались крізь багряні килими і цемент. Від семінару до семінару вона накопичувалася десь у глибинах «Admiral’a».

«Чорне серце Адмірала» — гарна назва для їхньої фірмової страви.

***

На шостий день, у суботу, з’явився Юхим Євгенович — в образі справжнього джентльмена. Цього разу метелик був багряний із чорними цятками.

Його супроводжували двоє випускників Семінару, яких Іра добре знала. На мене вони не звертали уваги. Напад неконтрольованих ревнощів добряче повернув мене на землю. Та сама ганчірка, те саме «ніщо», яке випадково потрапило у вищий світ. Завдяки смерті найдорожчих людей я розбагатів. Гадав, що наблизився до таїни життя. Але направду лишався ніким. І кохана могла відвернутися і вдати, що мене не знає. Я продовжував накручувати себе, поки Іра з