Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

— До речі, познайомтеся з Віктором. Наш новий модератор. І просто чудовий друг.

Мені складно було вклинитися в розмову і перервати напад самоїдства.

Гадаю, я справив тоді не надто приємне враження.

***

Це було одне з найоригінальніших прочитань Софоклової п’єси, яке мені довелося бачити за весь час. Згодом ми розпитували — як вам прийшла така ідея? Всі радісно показували на Лесю, одного з наймолодших депутатів Ради, фанатку Марини Абрамович. Леся відповідала просто: «Здається, я завжди хотіла зробити щось подібне. А завдяки вам це сталося».

Це була справжня містерія, танцювальний перформанс, де слова зайві. Майже у повній тиші розігрувалась правічна історія. Шурхіт п’ят по сцені й тріпотіння тунік. Час від часу вихоплювалися з залу крики, зойки, тупотіння ніг і відбивання ритму — то був хор, розсіяний серед глядачів. Суспільство, що спостерігало за життям правителів, тих, хто вирішує його долю.

Слова зайві. На сцені не актори, не перформери. Змінені сутності, хтось, хто вже не є тим, ким він був за мить до того, як піднятися на сцену. Охоплені демонами тіла звивалися, кожен глухий удар ніг Креонта по дерев’яній сцені віддавав луною домовини, в яку живцем ховали Антигону.

Енергія чистого катарсису накрила нас. Якщо Аристотель говорив, що катарсис — це очищення душі, то наші душі просто оновлювалися. Тіло було легким. Здавалося, що ми можемо все. Будь-що. Відчуття безсмертя, вічного життя розливалося тілом. Ми не могли відвести очей від сцени, ніби якась сила припнула наші погляди. Ми ловили кожен порух, кожен жест. Чиста магія. Здається, жодних ілюзій. Жодних вигадок. Чиста енергія, як найпотужніший наркотик, небезпечний у нерозчиненому вигляді.

Хоч би для чого розігрувалася Софоклова п’єса на кожному семінарі, але модератори приймали на себе найтяжчий удар. Ми пропускали емоції, жалі, страхи, ненависть і всю гидь душі всіх, хто був у залі, хто проживав інше життя на сцені. Ми були фільтром, крізь який проходило все найгірше, що було в людях. Що було в нас самих.

***

Сил не було.

Як і снів.

Тільки темрява, з якої знову народжувалися нові ми. Ті, хто ставав старішим на ще один семінар.

На ще одне життя інших.

7

Час пришвидшується. Роки спресовуються в абзаци літер.

Від травня 2009-го до вересня 2012-го ми з Ірою провели, здається, вісім семінарів. 160 учасників. Плюс Денис провів кілька тренінгів у Києві. Схема семінарів була для нас звичною. Одначе все одно звикнути до кількох речей я не зміг.

Енергія, що струменіла крізь нас.

Стихія містерії підкорювала акторів на сцені.

Виснаження, від якого хочеться померти, хоча спершу здається, що ти ніколи не помреш.

Нашіптування незнайомих, чужих голосів у свідомості.

Наші стосунки з Ірою були нервовими і, боюсь, їх не можна назвати типовими. Ми жили ніби в альтернативній реальності, жахливій казці, з якої немає сил вирватися, бо цей психоделічний тріп слід додивитися до кінця. Але хоч як дивно це звучало, ми були щасливими.

Іра переїхала до мене. Розбита хрущовка після ремонту прибрала нового, цілком пристойного вигляду. Шпалери з метеликами, веселими сонечками з ніжними посмішками і неочікувано дизайнерський смак Іри перетворили халупу на місце, з якого не хотілося йти. І в яке хотілося повертатися.

Гадаю, в наших дивакуватих стосунках, виповнених загадками і нічними жахами, ми отримали те, чого ніколи не мали, — відчуття повноти родини. Складно це пояснити. То була цілісність, єдність. Ми, як Гензель і Гретель у величезному цукровому будинку відьми. І об’єднує нас не тільки страх, а й зваба знанням. Спокуса пізнання істини.

Зміна пори року означала для нас тільки одне — підготовку до наступного семінару. Ми бачили Терновці та «Admiral» у різні сезони, але гнітюча атмосфера колишнього монастиря і піонерського табору була незмінною. В особливо паскудні ночі, здавалося, розмірений стукіт стін каплиці резонував у кожному порипуванні дверей і паркету. Терновці були паскудним місцем, але семінаристам постійно бракувало часу спробувати розібратися, що з ними відбувалося впродовж цього тижня. Як із них висотували одне і вливали інше.

Ті роки були найщасливішим часом.

Блаженний той, хто вірує.

Щасливий той, хто не відає.

Все вигадка.

Все ілюзія.

Нам лишилося трохи.

Чи готовий ти пройти зі мною цей шлях до кінця?

І дізнатися, що таке справжній катарсис.

***

У вересні 2012-го Юхим Євгенович повернувся в Україну на тривалий час. Він зібрав нас і виголосив коротку промову про те, який він вдячний нам усім і що на нас чекають великі зміни. Втім, не уточнив, які саме. В кінці зустрічі, як у радянському серіалі, він попросив мене залишитись.

— Вікторе, є розмова.

Це був чи не єдиний випадок, коли він звернувся до мене на ім’я.

— Ти працюєш у нас уже два роки...

— Три, якщо точніше.

— Ого, — присвиснув Юхим Євгенович, він далі грав роль гарвардського професора. Вдавана неформальність спілкування — одна з особливостей характеру, який він розробляв. «Я можу дозволити собі більше, ніж закостенілі тутешні вчені», ховалося за кожним «вау» і «ого».

— Думаю, у тебе назбиралося чимало запитань. Пригадую себе у твоєму віці.

— Ви тоді теж працювали в «Астрі»?

— Можна і так сказати, — ухилився Юхим Євгенович, і я зрозумів, що кожне запитання треба добре обдумувати. — Хоча, можна сказати, я шукав відповідей, які гнали мене дуже далеко від тих місць, де я мав би бути насправді.

Він говорив плутано, ніби хотів сказати щось важливіше. А я боявся одного — що він і далі говоритиме загадками.

— Ну, друже. Гадаю, вже час переглянути твій рівень доступу.

— Переглянути?

— Його варто підняти.

— Дякую, Юхиме Євгеновичу.

— Ти зарекомендував себе як надійний член нашої родини. І час уже подякувати тобі ще чимось, крім зарплатні.

Він удавав, що пожартував.

Я вдавав, що засміявся.

Все брехня.

Все ілюзія.

— Втім, маю до тебе одне прохання.

Я готувався до найгіршого. Юхим Євгенович дивився мені просто у вічі:

— Ти ніколи і нікому не зможеш розказати те, що зараз дізнаєшся і побачиш, — голос Юхима Євгеновича змінився, як під час містерії акторами заволодівали інші сутності. Хоча, можливо, таким він і був насправді — слизьким, давнім і вольовим. — Ніколи і нікому. Ні Ірі, нікому іншому ти не скажеш ані слова. Хіба тільки їхній рівень доступу буде вищим за твій. Тобі все одно ніхто не повірить.

Його погляд підкорював.

— Ти мене почув?

— Так.

— От і добре, — Юхим Євгенович вмить змінився на свою звичну