Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

Варґас Льйоса («Свято цапа», 2000). В усіх цих романах диктаторів карають самотністю. Схоже, тепер з’явиться новий жанр, де колишніх можновладців карають самотністю у в’язниці.

Тим часом Льйоса, навіть отримавши Нобелівську премію й світове визнання, не поспішає повернутися на батьківщину. Він мандрує світом, а проживає переважно у Мадриді, де співпрацює із часописом «El Pais». Після смерті Ґабріеля Ґарсії Маркеса у 2014 році, він, без сумніву, є найбільш титулованим та знаним письменником з Південної Америки. Продовжує активно цікавитися визвольними рухами, підтвердженням цьому є і його візит в Україну. Доки боротьба проти диктатур триває, він ще матиме про що писати.

Майстерність і пристрасть

Літературна залежність

У 1997 році Маріо Варґас Льйоса пише невелику книжечку «Листи молодому романістові», котра й справді базована на його листуванні з кимось із найбільш настирливих фанів, що прагнув більше дізнатися про секрети авторської кухні. Книжка складається із 12 невеликих розділів, які можна умовно згрупувати довкола трьох розгорнутих у ній основних тем: чим є література; якою має бути добра літературна техніка; які прийоми письма автор вважає найбільш вдалими та перспективними.

Скепсис Льйоси, котрий починає свою творчу діяльність за часів диктатури Мануеля Одріа, а визнання отримує в період панування Альберто Фухіморі, забарвлює його погляди на літературу в холодні кольори. Література — це хвороба, заявляє автор. Вважайте, починаючи писати, бо невдовзі ці спроби переростуть у постійну потребу. Ні, ви вже не зможете покинути (особливо, якщо буде виходити) і змушені будете віддавати літературі увесь свій час. Письмо — це солітер, це паразит, що смоктатиме вас ізсередини, потребуючи все нового харчу. Більше нічим ви не зможете займатися.

Цей суто модерністський, серйозний погляд (Льйоса не кокетує — він і справді так вважає) рішуче проти-ставляє працю письменника іншим видам професійної діяльності. І хоча сам Льйоса майже все життя паралельно займався журналістикою (і преса, і радіо, й телебачення), він переконує, що заступити на поле літературної творчості — це все одно, що стати наркоманом. Це залежність, яку потім не викоренити. Ні, він не зневажає інші творчі й нетворчі професії, навіть навпаки — вважає їх менш безпечними. Але наголошує: письменник ризикує стати письменником назавжди.

До його такого піднесеного модернізму, на який Кундера скривився б, а Еко — розсміявся, додаються ще й нотки бунтівного авангарду (все ж таки — шістдесятник!). Писати, на думку Льйоси, починають, коли світ довкола не подобається, коли хочеться кращої дійсності й спершу її варто витворити у своїй уяві та вибудувати на папері. Роман — це бунт, вважає Льйоса цілком у стилі Альбера Камю, яким, як і Сартром, він захоплювався у молоді роки. Саме тому, каже письменник, диктатори або не люблять літературу й гноблять письменників, або намагаються її приручити, підгодовуючи та відгодовуючи людей пера. Тобто небезпека вже подвійна: справа, що забирає всі сили і, водночас, загрожує суспільними чи владними репресіями. Адже сильні тексти завжди йтимуть проти прийнятих норм.

Звідси береться найголовніша вимога Льйоси до художнього тексту — переконливість. Буквально все в ньому (сюжет, техніка, стиль) повинні працювати на цілісне сприйняття і розуміння читачем явленого у творі світу. Такий текст має захопити, його неможливо буде затаврувати як неякісний і тоді на думку автора доведеться зважати. Наприклад, Льйоса не сприймає Луї Фердинанда Селіна за його расизм та антисемітизм, проте вважає надзвичайно сильними романи «Подорож на край ночі» та «Смерть у кредит». «Потужний текст, — пише Льйоса, — змітатиме на своєму шляху будь-які естетичні чи етичні упередження». (Геґелю таке точно не сподобалося б).

А для переконливості твір, як вже сказано, має бути цілісним: сюжет повинен виглядати життєвим (саме виглядати, бо всі сюжети є вигадками на основі реальних подій), техніку письма читач не повинен помічати взагалі, об стиль — не перечіпатися. Словом, повне занурення в літературний тріп автора, з якого тепер вже нікому не випірнути.

Вдалі сюжети шукаємо просто. У Флоберових «Спокусах святого Антонія» виринає міфічна тварина катоблепас (насправді її «бачили» ще у Давній Греції), яку згодом позичає Борхес для свого «Підручника фантастичної зоології». Катоблепас є сумішшю буйвола, кабана та ящура і спопеляє всіх, як Горгона, але Льйосі цікаве не те: ця істота потроху поїдає себе, починаючи з лап. Отак і письменник — усю свою біографію, епізод за епізодом і спогад за спогадом він може перетворити на сюжети для власних книг. Так ніхто не залишиться без сюжетів, і, зрозуміло ж, вони будуть життєвими.

Льйоса, єдиний серед згаданих тут, звертає увагу не лише на можливість кожної людини розвинути в собі вміння писати, але також говорить про здібності, наявність яких суттєво полегшує шлях до справжнього письма. По суті, здібність тут одна — бажання і вміння вигадувати, інколи навіть цілі світи. Це видно змалечку, каже Льйоса, є маса замріяних дітей, які активно фантазують. Як правило, це дратує батьків, а тим часом ці діти — потенційні письменники та письменниці. Здібність є у багатьох, варто лише дослідити її в собі та розвинути.

Вигадані світи, навіть якщо це було в дитинстві й ми сприймали такі фантазії як гру, пізніше можуть стати поштовхом до серйозних дорослих вигадок, якими і є література. Вдалі вигадки знайдуть своїх читачів. Тут важко не погодитися, адже ми знаємо: хтось створює покемонів, а хтось покемонів ловить. Лише основою для сильної літератури конче має бути відгризений шмат власної біографії.

Стиль і техніка

Льйоса говорить дуже чітко: три речі потрібні, щоб твір був досконалим — добрі сюжет, стиль та техніка (так він називає композицію). Тобто важливо, про що ми говоримо (сюжет), як ми говоримо (стиль) і що за чим ми говоримо (композиція / техніка).

Про сюжет вже було сказано: маємо відщипнути шматочок від свого цілком реального життя і перетворити його за допомогою уяви, щоб все це виглядало правдоподібно. Льйоса порівнює працю романіста зі стриптизом навпаки. Стриптизер чи стриптизерка скидають одяг, а письменник або письменниця, взявши за основу оповідання чи роману якийсь окремий факт зі своєї біографії, повинні нашарувати на нього якомога більше деталей.

Стиль — це характеристика мови, за допомогою якої ведуть розповідь. Він має свої особливості. Наприклад, стилю Борхеса притаманні «ексцентричні епітети» та «несподівані метафори й порівняння». Про певний стиль йдеться, коли помічаємо повторювані характерні елементи, які трапляються у мові автора. Тобто Льйоса говорить про