Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

йде обертом від державних справ. Що у тебе, бо трохи полежу і, може, піду хоч вудочку закину? Слава Богу, на сорока гектарах і озер вистачає, і риба клює. Гарна риба. Не хочеш зі мною? Там і перекинемося кількома словами. По сто грамів армійських ковтнем...

Вовко знав, що Папа не брав участі ні в якій військовій кампанії, а тим паче — у Другій світовій війні, а чому саме видавав себе за ветерана цієї війни — ніяк не вкладалося йому в голову. Бравада, а може, як післявоєнне дитя, згадує повоєнне своє дитинство і корчить із себе бійця передової лінії. Не всі ж аналізують. Не всі ж питають в тебе, президента, рік народження, як і не всі, за своїх лінощів, шукають того року в довідниках чи біографії президента. Може, хто й клює на цю вудочку. Як би там не було, Папі подобалося згадувати дні війни, передову, армійських сто грамів і ратні подвиги українських воїнів. У такі хвилини він, з ностальгією у голосі, під гітару, обсмалену порохом війни (за його словами), витягував пісні воєнних років і запивав нудьгу своїми неодмінними наркомівськими ста грамами.

— Що тебе привело до мене? — він заклав руки за голову, підтягнувся на подушці трохи догори, глянув на Вовка.

— Справи у нас кепські, — зняв ленінську кепочку зі своєї великої голови Вовко.

— У нас чи в тебе? — уточнив Папа.

— Гадаю, що це стосується нас обох. Може, ще Васька Валяя, Базарова...

— Огоо, куди вхопив. І що ж це за справи такі?

— Журналіст розкопав дані про наші анонімні рахунки... І про те, що я на ваш рахунок поклав, Валяй...

— Яким чином? — Папа опустив ноги з Ярославового ліжка.

— Цього ніхто не знає.

— Але й окрім тебе, — дивився на Вовка Папа. — Точніше, нас з тобою також ніхто не знає?.. Наші попередні домовленості, як і наша сьогочасна хвилина, були тет-а-тет.

— Я пам’ятаю. А тим часом Інтернет уже повідомив про мої рахунки. Названо точно: країна, місто, банк,

— Циферії? — перебив його президент.

— І циферії — також, — відповів Вовко.

— І що, вони відповідають дійсності?

— Майже до одного цента. Де, скільки, в яких банках, скільки у мене за кордоном вілл, які автомашини, літак, вертоліт...

— А я ж тут до чого? — дещо й повеселішав президент після такої детальної інформації. — Твої рахунки — твої клопоти...

— У тім то й річ, що не тільки мої. Він обіцяє в наступному номері помістити інформацію і про всі ваші заощадження, хабарі... Вибачте, золоті акції, жертвопідношення Васька Валяя, Супкіса, мої, Базарова...

— Та ти що? Звідки у нього такі дані?

— Не інакше — спецслужби.

— Російські. Рука Кремля, — вихопилося у президента. — Вони мене давно збираються до стінки притиснути: або ти йдеш в новий Союз, або тобі бути на цьому посту два дні без тижня.

— Не знаю. Можливо. Ми підсилали одного знайомого. Він з ним у найкращих стосунках. Він підтвердив. Сказав: «Наступний матеріал — це бомба під президента». Так і стаття називатиметься: «Бомба під президента».

— Гаразд. Досить розлежуватися. Вперед, Папа! — подавав сам собі команду. Спочатку чомусь одягнувся, тоді скинув піджак, бо він йому заважав взутися, тоді знову одягнувся.

— Поїхали. Куди наші доблесні органи дивляться? Що вони з тими органами роблять? Грушки недостиглі збивають... — Папа матюкався.

Тоді, вже в президентському палаці, Папа негайно зібрав силовиків. Вовка в його кабінеті не було. Домовилися — Вовку не світитися. Засвітилися інші. Їм і наказав президент — будь-якою ціною не допустити публікації статті. Орли перестаралися. Убивство журналіста потягло за собою цілий шлейф вуличних процесів. Світ дивувався дикунству. З Папою президенти, що поважали себе, не хотіли сідати за один стіл. Не давали запрошення на міжнародні саміти на вищих президентських рівнях. А тут ще плівка вчорашнього російського спеціаліста, якого Папа взяв у свій апарат, навіть не задумуючись, чому Кремль так легко прощається зі своїм спецом і його підсовує йому.

На паритетних началах. На основі споконвічної дружби.

На Хрещатику палали опудала Папи, одягнені в тюремні роби, їх возили у клітці і показували всьому люду. Обурений і обкрадений люд волав на всю країну: «На палю вбивцю, на шибеницю!» і вимагав це дійство провести на головному майдані столиці. Папі в ті дні хотілося самому повіситися або покінчити з життям одним пострілом іменного пістолета. Не вистачало мужності. Занадто солодке до цього виявилося життя президента. Тільки тепер він відчув його парадоксальність: світло і тіні, сонце і тьма.

Папа вже не пригадує, хто ж тоді сказав, але хтось же сказав:

— У цій справі потрібний досвідчений юрист. І не просто юрист, а юрист-міжнародник.

І це при тому, що у його державі, в його оточенні налічувалися тисячі правників.

Супкіс порадив Шора:

— Він освічений, всезнаючий і хитрий. Цей зможе все. Цей вас захистить і врятує.

Супкіс привів тоді того довгошийого єврейчика у великих квадратних окулярах і з коротким, як абревіатура фірми, прізвищем Шор.

— Це ви? — поцікавився президент.

— Ні, не я.

— А хто ж? І чому ви прийшли? — очі у президента налились кров’ю. Його розізлила начебто жартівлива відповідь незнайомця.

— Я прийшов домовлятися.

— З президентом? — перепитав Папа.

Шор навіть не кліпнув оком.

— Для права, закону, юриспруденції посади не грають ролі, — нахабнувато розпочав Шор. — Ми захищаємо клієнта. Наша фірма вам надає кращого юриста фірми, відповідно вашої високої посади, пане президенте, а ви йому даєте відповідно і відповідну посаду. Вона має бути високою і народ має знати, на ваш захист став не юрист, а високий посадовець, який юридично народу доводить, що ви в цій справі абсолютно не винні. Підкреслюю, абсолютно не винні. І це ви маєте з цієї хвилини запам’ятати. Ви — не винні. Решта — це собача бридня. Сон рябої кобили. Провокація опозиційних партій. Підкуп. Маленькі робесп’єри рвуться до влади за будь-яку ціну. Вони не знають, що таке совість, що таке людське сумління. Перед ними тільки один-єдиний міраж — президентське крісло і вони