Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

зубами вчепилися в його ніжки і, як щурі від голоду, вони від відсутності влади в своїх руках підгризають ніжки цього високого стільця і заодно добробут народу. Країна має жити в мирі, в злагоді, в гармонії...

Президент заслухався, начебто він уже сидів на лаві підсудних і відчував, що після останніх слів Шора суддя зараз оголосить: «Підсудний, встаньте! Суд довів вашу абсолютну непричетність до вбивства журналіста. Суд вас виправдовує і з цієї хвилини ви вільні... Ви вільні, пане президенте!.. Ви вільні».

Якщо після перших нахабних слів цього довгошийого і очкастого Шора президентові хотілося взяти його за комірець і викинути за поріг, то після слів «ви абсолютно не винні, пане президенте!» або — «це собача бридня», «маленькі робесп’єри...» президент раптом відчув себе й справді не винним. Шор начебто переконав його в цьому і довів щойно в присутності Супкіса, Валяя, Базарова, що це чистісінька правда. Це наговір на Папу, якого всі так люблять. Принаймні, його оточення. Президент глянув у бік присутніх, в їхні очі. Ті в знак згоди дружньо закивали головами:

— Не винні. Це — як Божий день.

— Дякую, — мовив Папа, уважно вивчаючи довготелесого Шора. — Хто ця ваша людина?

— Мій президент, — Шор спохопився на цих словах. Він зрозумів, що не те ляпнув. Точніше, те, але воно не так пролунало. Випалив, як це випалювали нацисти: «Мій фюрер!»

Папа ж не образився. Він посміхнувся. Шор швиденько вніс поправку:

— Я мав на увазі президента нашої компанії пана Мироновича, — а після паузи додав. — Вітольда Володимировича.

— Чудовий юрист, — підтвердив Супкіс. — Він брав у вашій передвиборній кампанії найактивнішу участь і несправедливо непомічений. Забутий. Я гарантую, що він...

Супкіс не докінчив. Його перебив Валяй.

— Я приєднуюсь до цих слів, пане президенте. Мироновича я знаю, — кивнув схвально головою Валяй. — Вітольд — своя людина, надзвичайно досвідчений юрист. Ним створена одна з перших міжнародних юридичних компаній. Там юристи вищого класу...

Коли Шор залишив президентське оточення, у палац привезли Мироновича. Папа його згадав, як згадав і те, що той під час виборів йому не сподобався. Після тієї першої зустрічі він тримав його подалі від себе. Маленькі холодні очі, що постійно визирали ніби з-за рогу, тонкі до неможливості губи і якась улеслива неприємна посмішка. Не посмішка, а ошкірення хижака. Президенту тоді стало не по собі. Не сподобався Миронович йому й тепер. «З такою особою працювати? З’їсть. Якщо він і справді — інтелект, як запевняв його щойно цей довготелесий єврейчик». Президент десь колись вичитав, що в підлеглі розумніших за себе краще не брати. А, може, йому це хтось наніс у вуха, бо він, по суті, сам нічого й не читав. Навіть документів, що йому приносили на підпис. Інколи тому чи іншому папірцеві давали коротку характеристику і він розписувався на готовій уже резолюції...

Папа ще раз критично зміряв поглядом Мироновича і вже майже дружелюбно мовив:

— Вибачте, забув, як вас звати?

— Вітольд...

— По батькові?

— Володимирович.

Папа показав на стільця біля президентського каміна. Підлеглим вказав очима на вихід. Цього присутнім було досить, щоб залишити овальний кабінет.

— Ви суть справи, гадаю, вже знаєте?..

— Так, — кивнув головою Миронович.

— З мас-медіа знаєте, яка непроста політична ситуація склалась... Вуличні протести ось-ось можуть перерости у всеукраїнський протест. Вся країна може вийти на вулицю... Ви з історії знаєте, — згадав він з пояснень когось зі своїх радників. — Українці — бунтівний народ. Еволюційно не змінився з часів Київської Русі. Віча і бунти. Бунти і віча. А потім ще ця демократична козаччина. Вільні вибори кошових, гетьманів. Посипання попелу на голову... Закидання брудом... Щось подібне твориться і тепер на Майдані Незалежності... — президент замовк і взявся за склянку з водою. У горлі пересохло.

— Я все знаю. Аналізував ситуацію, — не поспішаючи, розпочав Миронович. — Ваші підлеглі, пане президенте, переборщили. Ви їм наказали тільки скинути з журналіста штани, дати пару ляпасів чи відвезти того борзописця в іншу країну... Для ознайомлення з життям сусідів...

— Президент схвально закивав головою. Ковтнувши воду, навіть вичавив з себе:

— От, от...

Миронович ухопив мить — він на правильному шляху: Папа любить лестощі, і він вгадує його думки.

— А що ці бовдури? Вони його задушили... Ви їм не давали такого наказу... Це із записів видно. Ви абсолютно не винні. Це їхня й вина. Вона й лягає на них. І тільки на них. І ми це доведемо, як те, що біле є біле, а чорне є чорне...

Щось таке чи приблизно таке молов тоді Миронович. Президенту сподобалися його слова, його переконливий тон, логічна аргументація. Але про себе подумав: «У мене теж не все гаразд. Та й, врешті решт, усе вирішує добре підібрана команда, а над цією командою хтось має бути свій. І таким «своїм» стане Миронович».

XVI

Після тієї аудієнції в президента Мироновича й справді призначили несподівано для багатьох на одну з найвищих посад у державі. Він, по суті, після тієї незабутньої для Мироновича зустрічі став правою рукою Папи. Його захисником, його порадником. Саме завдяки Мироновичу у ті складні політичні дні в Україні Папа й справді вистояв і переміг. «Маленькі робесп’єри», за визначенням Едуарда Шора, розповзлися по кущах. Нині вони виповзуть знову на поверхню. Це президент розумів. Тому й зайшов сам до Мироновича. Ніби хотів загладити свою провину.

— Ти не ображайся, Вітольде, — мовив по-батьківськи президент. — Ситуація складається так, що ти знову маєш бути в тіні. На видноті хай діє штаб. Я з тобою — закритий, невидимий фронт, і на цьому фронті другою особою, після мене — ти. Вітольд Володимирович Миронович. Ми з тобою все розробляємо в тилу. На передовій — брати Плюєви та інші сумнівні особи, яких не жалко у випадку чого. Наша мета... Ти мене слухаєш? — перепитав президент.

— Я — ваші очі й вуха.

— Це добре... Трохи відійшло?

— А воно й не находило, — збрехав Миронович. — Я людина багата. Цього ні від кого не приховую. Отже, й незалежна. Чого мені в цьому житті не