Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

«Знаєш його? Бо я не знаю». — «Я його тут раніше не бачив. Біс його знає, що йому треба». — «Явно баварець». — «Та ні, райнландець, З Райнської области».

Франц шкіриться до змерзлого, жалюгідного Людерса. «І що, не здогадався? Спитай, чи є в мене гроші». — «А що, хіба є?»

Над столом Франц щось тримає в кулаку, розкриває його і всміхається: «Ну що, скільки тут?» Бідний Людерс нахилився вперед, посмоктуючи дірявого зуба: «Дві десятки, хай йому біс!» Франц кидає папірці на стіл: «Ось такі справи. І всього за п'ятнадцять-двадцять хвилин. Не більше, їй-бо». — «Ну ти даєш!» — «Ні, нічого такого, що ти думаєш, чиста справа. Даю слово, Отто, все по-чесному, без обману, розумієш?»

Перейшли на шепіт, Отто Людерс підсунувся ближче до Франца. Той розповів, що подзвонив у двері до однієї пані, шнурки до черевиків, може, вам потрібно, для вас, для вашого чоловіка, для діточок, вона подивилася на них, а потім на мене, вона — вдова, ще нічогенька із себе, ми балакали в коридорі, тож я й запитав, чи не пригостить вона мене горнятком кави, бо надворі сьогодні дуже холодно. Попили з нею кави. А потім ще дечим зайнялися. Франц дмухнув собі в кулак, пирхнув, почесав щоку й штовхнув Отто коліном: «Я весь свій мотлох у неї забув. Ну, а ця щось помітила?» — «Хто?» — «Ну хто ж іще, товстушка! У мене ж із собою товару не було». — «А хоч би й помітила, скажеш, що все продав, і по всьому».

Франц присвиснув: «Я ще навідаюся туди, трохи згодом, ця вдовичка живе за Ельзассерштрасе. Уявляєш, двадцять марок — ото ґешефт!» Вони їли й пили до третьої, Отто одержав п'ятірку, але веселішим не став.

Хто це наступного ранку крадеться зі своїми шнурками попри Розентальську браму? Отто Людерс! Зупинився на розі біля крамниці Файбіша, зачекав, поки Франц звернув на Брунненштрасе. А сам побіг по Ельзасерштрасе. Все правильно, ось цей будинок. А може, Франц уже нагорі? А люди так спокійно сновигають собі вулицею. Зачекаю трішки в під'їзді. Якщо Франц з'явиться, скажу йому… а що я, власне, йому скажу? А серце так і калатає. Всі діймають цілими днями, й жодного заробітку, лікар дивився й нічого не знайшов, а щось таки не гаразд. Отак можна й задубіти у своїх лахах, й досі ношу стару шинель, ще з війни. А тепер сходами нагору.

Дзвонить у двері: «Шнурки для черевиків, мадам! Та ні, я лише хотів поспитати. Та ні, послухайте». Вона хоче захряснути двері, та він просунув у щілину ногу.

«Річ у тім, що я не сам, ну, мій друг, ви знаєте, він тут був учора, він забув свій товар». — «О Боже!» Вона прочинила двері. Людерс увійшов і швидко захряснув за собою двері. «О Боже, в чому річ?» — «Нічого, нічого, мадам! Чого ви так тремтите?»

Він і сам весь тремтить, не сподівався, що так легко потрапить досередини, тепер не зупинятися, що буде, те й буде. Треба трохи ласкавіше, та голос пропав, у нього на обличчі наче якась дротяна сітка, стискає від вилиць аж до чола, коли ще й щелепи судома зведе, буде мені гаплик. «Мене тільки товар попросили забрати». Тендітна жіночка кинулася до кімнати за пакунком, а він за нею і вже стоїть на порозі. Вона глипнула на нього й каже, затинаючись: «Ось ваш пакунок, о Боже!»

«Дуже, дуже дякую. Та що це ви так тремтите, жіночко? Тут же так тепло. Може, ви й мене почастуєте кавою?» Тільки не відступати, говорити не зупиняючись й нізащо не йти геть, стояти як укопаний.

Перед ним стоїть жіночка, худа, витончена, схрестила руки перед собою: «Може, він вам іще щось казав? Що ж він вам сказав?» — «Хто? Мій товариш?» Треба весь час говорити, багато говорити, що більше говориш, то тепліше буде, тепер і та сітка на обличчі вже тільки лоскоче. «Та більше нічого, а що він мав казати? Про каву, чи що? А товар я вже забрав». — «Я зараз загляну на кухню». Вона боїться, навіщо мені її кава, я собі сам кращу зварю, а в кнайпі готову подадуть, хоче здихатися мене, постривай, ми так швидко не здаємося. Добре, що всередину втрапив, хутко вийшло. Але Людерс також боїться, наслухає біля дверей, чи не йде хто сходами. Повертається в кімнату. Зовсім не виспався сьогодні, малий кашляв цілісіньку ніч, посиджу трішки. Сідає на червону плюшеву канапу.

Вона тут робила оте з Францом, а тепер мені каву варить, зніму-но я капелюха, пальці як лід! «Ось ваша кава!» Таки боїться, яка гарненька, мила особа, з такою можуть всілякі бажання з'явитися, треба спробувати. «А ви не вип'єте зі мною за компанію?» — «Ні, ні, скоро квартирант прийде, той, що кімнату винаймає». Хоче мене випхати, звідки в неї квартирант, та тут навіть ліжка нема. «Ну то й що? Облиште! Квартирант раніше обіду не повернеться, в нього також робота. Так, а більше мій друг мені нічого не розповідав. Попросив лише товар забрати».

Згорбившись, він із насолодою сьорбає свою каву.

«Гаряченька, а на вулиці собачий холод. Ну, що він ще казав? Казав, що ви вдова, ви справді вдова?» — «Так». — «А що трапилося з вашим чоловіком? Помер чи на війні загинув?» — «Даруйте, в мене справи, треба обід готувати». — «Може, ще горнятко наллєте? Чого так поспішати? Все одно молодість не вернеш. А діточки у вас є?» — «Та йдіть уже, отримали речі, які мали забрати, а в мене нема часу». — «Ну навіщо так нервувати, може, ще заявите, що на вас напали, я таким не займаюся, зараз сам піду, ось тільки каву доп'ю. Як це у вас раптом часу немає? А недавно був час, самі знаєте на що. Ну, хай щастить, я не такий, я піду».

Насунув капелюха, підвівся, узяв під пахву пакунок, посунув до дверей, пройшов попри неї, а на порозі раптом обернувся: «Ану, гони пару монет!»

Витяг ліву руку, манить її пальцем. Та прикрила рукою рот, а малий Людерс підійшов до неї впритул: «Тільки спробуй закричати! Що, гроші даєш лише тому, кого вподобала? Бачиш, ми все знаємо. Між друзями секретів не буває». Що за свинство, от стерво, ще й жалобну сукню носить, так і хочеться відвісити їй добрячого ляпаса, нічим не краща за мою стару. У жіночки обличчя аж пашить, але тільки з правого боку, а лівий бік білий як сніг. В руках вона тримає портмоне, длубається в ньому пальцями,