Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

а сама широко розплющеними очима витріщилася на малого Людерса. Правою рукою простягає йому кілька монет. У неї якийсь дивний вираз обличчя. Його вказівний палець й далі манить її. Вона висипала йому в руку все, що було в портмоне. Він повертається в кімнату, йде до столу, стягує з нього червону вишиту скатертину й ховає за пазуху, а вона лише стогне, не може вимовити ні слова, завмерла біля дверей. Він хапає дві диванні подушки, потім забігає на кухню, витягає шухляду, риється в ній. Усілякий мотлох, треба тікати, а то вона ще закричить. Тут жінка зомліла й гепнулася на підлогу. Тепер тікати.

Пробіг коридором, обережно причинив двері, скотився сходами — й до сусіднього будинку.

Сьогодні з кулею у грудях[66]

Так чудово було у раю. Води кишіли рибою, тяглися вгору дерева, пустували звірі, тварини земні, морські та небесні.

Нараз щось зашурхотіло на одному з дерев. Змій, змій, змій висунув голову, змій жив у раю, і він був найхитріший за всіх звірів польових, і заговорив він, і заговорив з Адамом і Євою.

Через тиждень Франц Біберкопф з букетом, загорнутим у шовковий папір, неквапно підіймається сходами, зупинився, думає про свою товстушку, трохи присоромив самого себе, але не всерйоз, вона така вірна, просто золотце, для чого мені всі ці походеньки, але ж це для справи, для справи. Дзвонить у двері й усміхається, згадавши теплу каву й маленьку лялечку. Хтось іде до дверей, вона. Франц випнув груди, наготував перед дверима букет, бряцає ланцюжок, двері прочиняються. Серце калатає, чи рівно пов'язана краватка, її голос запитує: «Хто там?» Він жартує: «Поштар».

Вузька чорна шпарина у дверях, її очі, він манірно кланяється, всміхається, махає букетом. Бабах! Двері з гуркотом зачинилися. Р-р-р-р-р-р! Загуркотів засув. Хай йому біс! Двері перед ним захряснула. Ну й шельма! От тобі й маєш! Здуріла, чи що? Може, не впізнала? Коричневі двері, та сама оббивка, я стою на сходах, краватка — все як годиться. Ну і ну! Ще раз подзвонити чи, може, не варто? Поглянув на свої руки, на букет, щойно купив на розі, за марку, в шовковому папері. Дзвонить ще раз, вдруге, дуже довго. Вона точно ще під дверима стоїть, взяла й зачинила двері, й ні з місця, затамувала подих і тримає мене на сходах. А в неї ж мої шнурки, весь товар, марки на три либонь, хіба я не можу його забрати? Почулися кроки, вона пішла геть, певно, на кухню. Що це за…

Спустився сходами. Потім знову піднявся: подзвоню ще раз, може, вона мене не розгледіла, не впізнала; напевне, прийняла за когось іншого, за жебрака, тут багато таких вештається. Підійшов знову до дверей, але не дзвонить. Зникло бажання. Просто чекає, стоїть собі. Отже, вона не відчиняє, хотів би я знати чому. В цьому домі більше не буду нічого продавати, а що з букетом робити, цілу марку заплатив, та кину його в канаву. Тут він знову подзвонив, ніби за командою, трохи почекав, так і є, навіть не підходить, знає, що це я. Доведеться записку в сусідів залишити, принаймні, треба забрати товар.

Дзвонить до сусідів, нікого немає вдома. Ну гаразд, напишемо записку. Франц іде до підвіконня, відірвав кутик газети, виводить огризком олівця: «Раз Ви не хочете відчиняти, то поверніть мені мій товар, віддати можна Клауссену в шинку, що на розі Ельзассерштрасе».

Ну й курва, знала би ти, що я за один, як я з однією вже розібрався, ти б так не поводилася. Ну, ще розберемося. Ото взяти б сокиру та двері порубати. Обережно підсовує записку під двері.

Цілий день Франц ходить насуплений. Наступного ранку, перед тим, як зустрітися з Людерсом, зайшов до кнайпи, а господар простягає йому листа. Це від неї. «А більше нічого не було?» — «Ні, а що мало бути?» — «Пакунка з товаром не приносили?» — «Ні, якийсь хлопчик тільки листа приніс, ще вчора увечері». — «Ось воно що. Напевне, ще й за товаром доведеться сходити».

Через дві хвилини Франц підійшов до вікна поряд з шинквасом, упав на табурет, ліва рука з листом безвольно повисла, губи міцно стиснуті, погляд блукає десь понад столами. Людерс, жалюгідний чоловічок, цієї миті якраз з'явився на порозі, побачив Франца, як той сидить, збагнув, що з ним щось негаразд, і хутенько накивав п'ятами.

Господар підійшов до столика. «А чого це Людерс так чкурнув, що навіть товар свій не забрав?» Франц сидить, не рухається. Що ж це робиться на білім світі? Мені наче ноги відібрало. Хіба таке буває? Де ж таке бачено, де таке чувано! Ніяк підвестися не можу. А Людерс хай собі біжить, має ноги — то хай біжить. Що за мерзосвітний виродок! І вродиться ж таке!

«Може, чарчину коньяку, Біберкопфе? У вас помер хтось, чи що?» — «Нє, нє!» Що він каже, нічого не второпаю. Вуха ніби ватою заклало. А господар все не йде: «А чого це Людерс так дременув? Ніхто ж йому нічого поганого не робить. А він побіг, ніби за ним сто чортів женуться». — «Людерс? Напевне, має роботу. Прошу, принесіть один коньяк». П'є залпом, думки просто розбігаються. Хай йому грець, що ж це вона пише таке? «У вас конверт упав. Може, візьмете ранкову газету?» — «Дякую!» А він усе сушить собі голову: хотів би я знати, в чому тут річ, чого це вона мені таке пише. Все-таки Людерс розсудлива людина, має дітей. Франц намагається збагнути, як таке могло статися, в нього від тих думок аж голова обважніла й падає на груди, мов уві сні, господар гадає, що він натомився, але то якась сіра, бездонна порожнеча, в яку сповзають його ноги, і ось він уже весь зісковзнув туди, лише встиг обернутися ліворуч, і падає вниз, на саме дно.

Франц головою й грудьми наліг на стіл, дивиться навскіс попід руку на стільницю, дихає на дерев'яну поверхню. «А товстушка, Ліна, вже тут?» — «Та ні, вона ж на дванадцяту приходить». Справді, зараз тільки дев'ята, я ще й нічого сьогодні не заробив, Людерс кудись утік. Що ж тепер робити? Нараз його пронизала думка, й він прикушує губу: то все кара мені, вони мене випустили з тюрми, а інші досі там картоплю копають за будинком, біля сміттєзвалища, а я на трамваях катаюся, хай йому біс, а там же було досить-таки непогано. Він підводиться, треба вийти на вулицю, струсити із себе все це, тільки щоб той страх