Читати книгу - "Ігри Патріотів, Редгрейн Лебовскі"

товаришу. – Не знаю, скільки вона випила, але схоже, що не одну пляшку.

– Помітно, – Патрік посміхнувся, розглядаючи обличчя подруги. – Ми з Орфеєм вже двічі обійшли цей тераріум, поки знайшли тебе. Нам треба поговорити.

– Гровер, хай тобі грець, перед тобою стоїть анг…Гик… Ангел стоїть… Вони такі прекрасні, а ти навіть…. Гик… – Тітка все не вгавала, обдаючи мисливців перегаром.

Гровер втомлено підкотив очі, повернувшись до жінки спиною і лепечучи вибачення за таку ганебну поведінку дружини. Такий жест засмутив захмелілу пані ще більше, і вона вже розтулила рота, збираючись видати новий потік обурення, але тут їй на очі трапився офіціант з цілою тацею спиртних напоїв.

– Чудова музика, чи не так? – промовив, звертаючись до Софі, молодий чоловік, який непомітно опинився поряд. Високий, міцної статури, одягнений у вишуканий чорний фрак і білосніжну сорочку з невеликим жабо, він справляв враження шляхетного дворянина. Його довге волосся насиченого мідного кольору було зібране темною стрічкою в акуратний хвіст і викликали асоціації з язиками полум'я.

– Так, звичайно, – розсіяно погодилася Софі, зовсім не зрадівши увазі незнайомця. Патрік хотів про щось поговорити, і зараз це було важливіше чудових музикантів, п’яничок і всіляких естетів з котами у руках. Стоп. Софі ще раз глянула на чоловіка, який дісно тримав кота без шерсті.

Лиса шкурка тваринки була вкрита загадковими символами і рунами, які дівчина бачила вперше. Кіт дивився прямо перед собою з незворушністю слона в крамниці посуду, відверто ігноруючи увесь тлінний світ і ліниво розмахуючи тонким хвостом.

– Дозвольте представитися, Леонард, – мовив чоловік, схиляючи голову в знак вітання.

– Е-е-е… Лілі… Лілі Остін. Вибачте, але нам потрібно відійти, – вона глянула спершу на Патріка, який вже трохи відійшов і тепер чекав на подругу біля масивної колони, а потім в бік, де ще хвилину тому стояв Захарія. Ловця вже кудись здуло.

– Геть з дороги! Моральна травма! Моральна травма! – з делікатністю локомотива крізь натовп до них протиснувся Орфей, і, вихопивши у Софі повний келих, миттю спорожнив його.

Патрік роздратовано зітхнув і підійшов.

– Що таке? – холодно запитав він.

– Якась стара баба вщипнула мене за зад! Та тут повно навіжених баб…Ой, який класний котяра! – Орфей миттю забув про старушенцій, і, схилившись до тваринки, почав розглядати її. Не удостоївшись котячої уваги, він здивовано поглянув на Леонарда. – А він живий?

– Байрон, веди себе пристойно, ти лякаєш людей, – з посмішкою сказав Леонард. Кіт, на превеликий подив, послухався господаря, і подивився на Орфея. В його погляді, сповненому величі всього котячого роду, так і читалося: «Чого тобі, нікчемний раб?».

Орфей хмикнув і вдоволено почухав тваринку за вухом, такого нахабства кіт не стерпів. Фиркнувши, він зістрибнув з рук господаря, і шмигнув кудись в натовп.

– Прокляття! Його ж розтопчуть, – винувато озвався хлопець.

– Думаю, Байрон, дасть собі раду.

– Вибачте, але нам потрібно відійти, – втрутилась Софі, нагадуючи про себе і вже готуючись піти за Патріком.

– Справді? – запитав Леонард, загадково посміхаючись. Його голос нагадував шелест вітру, а погляд небесно-блакитних очей був зосереджений на мисливцеві.

– Так, – тон Патріка, свідчив, що його терпіння добігало кінця.

Музика тим часом закінчилася. Маестро, схожий на старого індика, оголосив час танців. Люди розтупилися хто куди, звільняючи місце для танцполу. Леонард, відвівши погляд, зробив декілька кроків до Софі, і сказав:

– Лілі, дозволите запросити вас на танець?

Дівчина благально глянула на товариша. З одного боку, їй не хотілося провокувати своєю відмовою цього незнайомця, ким би він не був, а з іншого – вона вже давно готова була покинути зал разом з Патріком. Друг, здається, вловив хід її думок і зрозумів, що не варто створювати конфлікт.

– Я чекатиму біля виходу, – схилившись, він прошепотів їй на вухо, і рушив в напрямку дверей. Орфей поспішив за ним.

– Але ж… – Софі роздратовано глянула на чоловіка, і в той момент в залі прозвучали перші ноти вальсу. Він ґречно вклонився і подав руку в білій лайкової рукавичці.

– Один танець! – видихнула мисливиця, і, прийнявши руку Леонарда, пішла за ним в центр залу, де вже закружляли в танці інші пари.

Дівчина рухалася напрочуд легко, адже танцювати вміла ще з далекого дитинства. Цьому її навчив дідусь – єдиний, хто вважав малу розбишаку абсолютно нормальною дитиною і намагався ненав'язливо привити їй манери справжньої леді.

– Пробачте мені мою грубість, вочевидь, я не повинен був забирати вас у кавалера, – винувато мовив Леонард. Вони рухалися по колу, і у Софі була можливість роздивитися більшу частину залу. Навіть вкрай стурбований чимось Захарія потрапив в поле її зору, стоячи посеред натовпу і зосереджено когось визираючи. Чи не її бува?

– Не повинен, – відволікшись від споглядання ловця, погодилась Софі і, змінивши руку, закружляла з партнером у зворотній бік.

– Але мені дуже хотілося з вами станцювати. Як я можу загладити свою провину, Лілі?

– Не варто.

– Знаєте, мені здається, що ви особлива дівчина.

Софі посміхнулася. Якоюсь мірою Леонард був правий. Вона мисливець, а не кожна дівчина лізтиме на Дно, щоб зійтися в бійці з демонами.

– Цілком можливо. Звідки ви?

– Звідусіль, – загадково відповів він. Софі вдивлялася в його очі, які нагадували осіннє небо в сонячну погоду – такі ж яскраво-блакитні, насичені і сповнені відчутною прохолодою.

Мелодія, тим часом, плавно стихала і Софі навіть посміхнулася, передчуваючи, як, нарешті, покине це збіговисько аристократичних зануд, і поговорить з Патріком. Вона твердо вирішила, що цього разу їй ніщо не завадить, а якщо хтось і наважиться стати у неї на шляху, то дуже про це пошкодує. І чхати вона хотіла на всі правила, легенди, правила і інші дурниці!

– Спасибі за чудовий танець, – Леонард лагідно поцілував їй руку. – Я впевнений, ми скоро знову зустрінемося з вами.

В приглушеному світлі він нагадував Софі благородного лева… Можливо, це через ім’я і незвично полум’яне волосся?

– Навряд чи, – кивнула вона, і, зробивши вишуканий реверанс, поспішила до виходу.

– А я впевнений в цьому, Софі, більш ніж впевнений, – прошепотів Леонард, проводжаючи її поглядом.

Для швидкого просування натовпом сукня була надто довгою, і щоб увесь час не шпортатись, дівчині доводилось тримати поділ в руках, що геть не допомагало проштовшуватись між людьми.

– Ось ти де! –