Читати книгу - "Пастка"

щось розуміти. Назвали дівчинку Нана, пестливою формою імені Анна, яке мала її хрещена.

— Добраніч, Нана... Так-так, Нана, будь хорошою дівчинкою...

Коли всі нарешті пішли, Купо поставив стілець близенько біля ліжка і закурив люльку, тримаючи руку Жервези у своїй руці. Він повільно пахкотів і, дуже зворушений, вставляв між затяжками короткі фрази:

— Ну що, моя старенька, натуркотіли тобі повні вуха? Розумієш, я не міг завадити їм прийти. До того ж це свідчить про їхню приязнь... Але ліпше, коли в нас нікого немає, правда? Мені дуже хотілося побути з тобою на самоті, ось так, як зараз. Вечір здавався мені таким довгим!.. Бідолашна моя курочко! Їй зробили дуже боляче! Ці пуцьвірінки, з’являючись на цей світ, навіть гадки не мають про біль, якого завдають. Атож, це, напевно, так, ніби тобі роздирають усі нутрощі... Дай поцілую, де у тебе болить.

І він обережно ковзнув своєю міцною рукою їй за спину, підсунув Жервезу ближче до себе і став цілувати крізь простирадла її живіт, загалом поводився з грубою ніжністю, як украй розчулений чоловік породіллі, що так настраждалася. Купо запитав, чи не зробив їй боляче, і сказав, що подмухає на те місце, і їй одразу стане легше. А Жервеза була дуже щаслива. Вона присягалася йому, що їй більше ніде не болить. Думала лишень про те, як би то швидше стати на ноги, бо тепер їй не можна сидіти склавши руки. Але Купо її заспокоював. Хіба ж це не його обов’язок дбати про крихітку? Він був би страшенним негідником, якби зіпхнув дівчатко їй на плечі. Зробити дитину, сказав він, штука нескладна; насправді велика справа — прогодувати її, чи не так?

Купо тієї ночі майже не спав. Підтримував вогонь у грубці й щогодини мусив вставати, щоб давати немовляті ложечку теплої підсолодженої води. Це не завадило йому зранку піти на роботу, як зазвичай. Він навіть устиг під час годинної перерви на обід заскочити до мерії, щоб зареєструвати народження дитини. Тим часом пані Бош, яка вже знала новину, прибігла, щоб удень побути з Жервезою. Але та, міцно проспавши десять годин, обурювалася, казала, що їй уже кістки ломить від того лежання. Вона захворіє, якщо їй не дозволять підвестися. Увечері, коли прийшов Купо, вона почала перераховувати всі свої страждання: звісно, вона довіряла пані Бош, однак нетямилася від того, що в її кімнаті господарює чужа жінка, яка висовує шухляди й торкається її речей. Наступного дня, коли консьєржка повернулася, виконавши якесь її прохання, Жервеза була вже на ногах, вдягнена, замітала підлогу й поралася коло вечері для чоловіка. Нізащо на світі вона не погодиться знову лягти. Вони що, знущаються з неї? Це панночкам годиться вдавати, що їм несила підвестися. А коли ти геть не багатий, то ніколи вилежуватися. Через три дні після пологів Жервеза прасувала спідниці в пані Фоконьє, орудуючи прасками та стікаючи потом від пекучого жару плити.

У суботу ввечері пані Лорійо принесла подарунки своїй хрещениці: чепчик за тридцять п’ять су і сорочечку для хрещення, плісировану й оздоблену мереживцем, яку вона придбала за шість франків, бо та була трохи вилиняла. Наступного дня Лорійо, як хрещений, дав породіллі шість фунтів цукру. Вони все робили як годиться. Навіть увечері, коли всі зібралися за столом у Купо, вони з’явилися не з порожніми руками. Чоловік прийшов з двома літрами вина, а його дружина принесла великий пиріг із заварним кремом, придбаним у відомого кондитера з Кліньянкурського шосе. Тим часом Лорійо вже встигли розповісти про свої щедроти всьому кварталу: вони, мовляв, витратили майже двадцять франків. Жервеза, дізнавшись про ці балачки, обурилася й більше не вірила в їхні добрі наміри.

Саме за вечерею з нагоди хрестин Купо нарешті подружилися з найближчими своїми сусідами. Друге помешкання у цьому невеличкому будинку займали двоє мешканців, мати й син. Їхнє прізвище було Ґуже. Досі вони лише віталися, зустрічаючись на сходах чи на вулиці, й до ближчого знайомства справа не доходила; сусіди здавалися трохи вовкуватими. А потім, коли наступного дня після пологів пані Ґуже принесла їм відро води, Жервеза з вдячності вирішила запросити сусідів до столу, тим паче, що вони здавалися їй людьми дуже порядними. Отоді вони і зазнайомилися.

Ґуже були родом з департаменту Hop. Мати лагодила мережива, а син, коваль за фахом, працював на цвяховому заводі. У цьому будинку вони винаймали помешкання вже п’ять років. За їхнім мирним і тихим життям ховалося давнє горе: батько Ґуже, одного дня страшенно впившись, забив у Ліллі товариша залізною прутиною, а потім у в’язниці задушився власною нашийною хустиною. Вдова із сином, переїхавши після нещастя до Парижа, досі відчували, як над їхніми головами тяжіє та трагедія, яку вони покутували суворим порядним життям, сумирністю та незворушною мужністю. З часом вони навіть почали відчувати певну гордість, бо зрештою побачили, що є кращими за багатьох інших. Пані Ґуже, завжди в чорному вбранні та з прикритим чернечим каптуром чолом, мала строге бліде обличчя матрони, і здавалося, що білість мережива й клопітка праця її пальців відбивалися на спокійній вдачі жінки. Її син мав двадцять три роки й був справжнім колосом, чарівним, з блакитними очима й геркулесівською силою. У майстерні товариші прозвали його Золотою Пелькою за його русяву бороду.

Жервеза відразу відчула велику прихильність до цих людей. Коли вона вперше забігла до них у квартиру, то була вражена чистотою, яка там панувала. Що й казати: дмухай скільки хочеш — ніде й пилинка не злетить. А долівка світилася й блищала, як дзеркало. Пані Ґуже запросила її заглянути до синової кімнати. Вона були мила, біленька, як спальня дівчини: вузьке залізне ліжко з мусліновими завісками, стіл, умивальник, поличка з книжками, почеплена на стіні; а всі стіни, від підлоги й до самої стелі, були завішані малюнками, вирізаними чоловічками, розмальованими гравюрами, прибитими цвяхами, портретами різноманітних осіб, вирізаними з ілюстрованих газет. Пані Ґуже говорила, що її син — доросла дитина. Вечорами, втомившись від читання, він, щоб розважитися, роздивляється картинки. На цілу годину Жервеза загаялася в сусідки, яка, сівши біля вікна, знову взялася за п’яльці. Її увагу привернули сотні шпильок, на яких трималося мереживо; вона відчувала неабияку втіху, залишаючись у цьому помешканні, вдихаючи приємний запах чистоти, поринувши у зосереджену тишу, якої потребувала така делікатна робота.

Що ближче Жервеза знайомилася з Ґуже, то більше їх поважала. Щодня вони невтомно працювали й понад чверть свого двотижневого заробітку відкладали до ощадної каси. У кварталі з ними віталися,