Читати книгу - "Шизґара"

документи подати — не штука. А вечорами Лена тепер практично не виходила — готувалася до іспитів. Вдень лише бачилися, та й то: побачення ті стали недовгими. Одна радість: прощаючись, завжди цілувала й казала: «Телефонуй, приходь». Формула така була.

Розпорядок Олексієвого життя став, як до неї: ввечері — на «п'ятак», потім — прогулянка з собакою.

На майданчику теж повернулися старі порядки: приїхали з Москви у відпустку батьки Ірини та вирішили, що так пізно дівчині гуляти з собакою не годиться. Батько сам о восьмій виводив пса на прогулянку, так що Ірині з Джеком нічого не залишалося, як о дев'ятій сумно слухати, як крізь прочинені балконні дверцята з недалекого пустища доносився знайомий гавкіт.

До доньчиних зустрічей та променадів по району з Вітею Белсом батько поставився спочатку дуже прохолодно: замолода ще з хлопцями гуляти! Але мати Ірини, Валентина Іванівна, одразу помітила, що парубок схожий на її власного чоловіка в молодості, й сказала:

— Не втручайся, Владиславе, може, це її доля.

Той дружину кохав, доньці зичив щастя, тож — дослухався та відступився. Але щодо прогулянок ввечері, попри материні намагання, був непохитним: ні. Навіть щодо кіно: останній для тебе сеанс — на дев'ятнадцяту нуль-нуль, а до програми «Час» о двадцять першій — щоб вдома була! Добре хоч, кінотеатр «Авангард» — зовсім поряд. Для прогулянок з Джеком та з Вітею Ірині залишався день. З хлопцем вони ходили десь в парк чи на пляж: на Центральний або на Довбичку, — якраз туди, де компанія з «п'ятака» не бувала. Там, лежачи в купальнику під спекотним сонцем, дівчина раз по раз помічала, якими очима роздивляється її принади кавалер. У неї ж спортивне тіло Белса не викликало ані захвату, ані огиди: це ж він запав, а вона-то лише дозволяла кохати себе й упадати біля себе.

На майданчик на пустищі вона приводила пса теж тільки вдень, десь в обідню пору. Тут же, як правило, з'являвся студент, котрий на правах хлопця, що гуляє з Іриною, був у курсі її планів більше, ніж хтось інший, іноді там випадково зустрічалися Ом та Алекс. Вона свідомо стала телефонувати котромусь з них: «Ти не збираєшся вивести собаку?» — знаючи, що прийдуть вони скоріш за все вдвох. Віктор почав спроби поволі обмежувати її спілкування з іншими хлопцями й заявляти на неї якісь особливі права, а її постійне товариство не надто дотепного, нуднуватого, але активного спортсмена вже починало обтяжувати. Його гумор був пласким, як стіна казарми, судження прямолінійними, ерудиція — помірною. Він був якщо не примітивним, то досить простим, з ним ставало нецікаво попри його старший вік.

Сергій Ом від самого початку ставився до Ірини виключно дружньо, жодних почуттів, крім приятельської приязні, не виявляючи, та й сам він її не надто цікавив. А Олексій весь час підтверджував своє реноме майстра короткої дотепної репліки, не записний балаклій, а саме снайпер зі стрільби влучними одиночними фразами, та й так по життю за словом до кишені не ліз. Начитаний — страх як, та це й не дивно, мати в нього, виявляється, вчитель літератури, вдома книг без ліку. При тому він жодним чином не показував свого ставлення до Ірини як до дівчини. Спочатку, ще як тільки познайомилися й ходили натовпом по цукор, їй здавалося, що вона Олексієві подобається, і це було загалом звично: вона багатьом подобалася, а тепер — жодних проявів з його боку. Інколи від нього ледь вловимо пахло жіночими парфумами. Ну, не «Шанеллю» чи «Кліма», але й не «Наташею» — яким-небудь «Златом скіфів» або іншим, з радянських, але недешевих. На вітчизняних пахощах Ірина не зналася: уже кілька років, відколи батько вступив до дипломатичної академії, в хаті був тільки імпорт, а до того вона цим всім не надто цікавилася, в дитинстві то було грою: побризкалася якимись маминими — і кайфуй, уявляючи себе дорослою. Але те, що від нього пахло жіночими парфумами, що в розмовах він зронив кілька разів жіноче ім'я Лена, їй не подобалося. Раніше такого за ним не помічалося. Видно, хтось у нього з'явився, причому, не так давно. Інколи вона з досадою думала: «Краще б тоді, в перший день, цей Олексій пішов мене проводжати», — геть забуваючи, що за першого її візиту на собаче пустище його як раз там не було.

У спілкуванні з Олексою виявилася дивна особливість: повне розуміння одним одного — кожен з них, почавши фразу, міг її не продовжувати, бо другий вже точно знав, що йому хотіли сказати. Вони могли розмовляти якимись абсолютно неясними й недоступними для присутніх натяками. Решта тільки очима кліпає, а вони: «зрозумів — зрозуміла».

Белс казився та передрочувався, а Ом згадував Олексієве «неймовірна дівчина», сказане про Ірину в перший день знайомства цих двох, і гмикав, кайфуючи від своєї прозорливості: одразу ж просік — тащиться кореш, ще й як, від цієї, нехилої таки, дівулі. Він і одразу це підозрював, а тепер явно бачив: у Белса з Джековою хазяйкою перспектив нема, надто вони різні. Самому ж Сергійкові Ірина як жінка не надто подобалася: «Не мій сайз», — визначив для себе він, маючи на увазі таки не габарити, а сексотип. Белсовим батькам вона теж не сподобалася: плекана та пещена, — не такої невістки хотіли вони собі.

А от Валентині Іванівні типаж, до якого належав Вітя, подобався, вона таких хлопців — високих, спортивних, світлооких та світловолосих — любила в юності, а тепер мала до Белса особливу ласку. Як зайде до хати, вона й пришановує, без чаю не відпустить, розмовою розважить. І дуже їй подобалося, як він серйозно судить про майбутнє. Доросла людина. Хотілося б, звісно, щоб знайшла хлопця зі свого кола, з дипломатичної родини, та якщо вже так, то не ставати ж проти доньчиного вибору. Вона так собі міркувала й не замислювалася, що й самі-то вони потрапили до цього середовища не так давно, та й то завдяки родині Нехлюйків, що в тому світі, куди вони щойно потрапили й приналежністю до якого так пишалися, можуть знайтися такі, хто вважатиме їх вискочнями й не «цього поля ягодами».

Хай там як, але дружні стосунки Віті Белса з матір'ю Ірини призвели до наслідків, на які вони зовсім не розраховували. Одного разу юнак прийшов до коханої, коли її відрядили до магазину. Ірчина матуся запросила його на кухню, пригостила чаєм з пряниками й завела душевні розмови в сенсі промацування ґрунту: а які, мовляв, у вас, Вікторе, плани на подальше