Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— Настя, але я не п’ю, дякую, — дівчина знову перевела погляд на сцену, роблячи маленький крок у сторону вздовж стіни.

— Я теж, — Гліб хмикнув, кидаючи погляд на келихи. І сам не зрозумів, навіщо наповнив два, мабуть, за компанію. Пити б однаково не став, пізніше згадав би, але тому, що так захопився — здивувався.

Дівчина не відповіла, тільки ще уважніше стала вдивлятися на сцену, з якої сповзали, стрибали, скочувалися недавні солісти, звільняючи місце більш звичній для людського вуха музиці.

— Гліб, — на жаль, Імагін не вважав це сигналом до того, що розмову продовжувати не варто. Поставив келихи на барну стійку, а потім знову обернувся до неї, дивлячись очікувально, але без тієї важкості, яку Настя пам’ятала з часів першої їхньої зустрічі.

— Я знаю, хто ви, пане Імагін, — а під таким поглядом складно довго вдавати, що ти захоплена розгляданням порожньої сцени. Довелося обернутися, подивитися в спокійні очі, водночас гордо піднявши голову. Мовляв, навіть не намагайтеся мене звабити! Я все про вас знаю! І про те, що звільнити хотіли за зомління, і про загравання з Аміною, і про те, що на мене теж якісь плани є. Але не пройде!

— Хто? — здається, тільки це йому й було потрібно — витягнути з неї хоч слово, щоб потім, зачепившись за нього, розкрутити на розмову. Потрібно було мовчати.

— Ви справді хочете, щоб я відповіла? — дівчина намагалася змусити себе говорити спокійно, а ще ретельніше підбирати слова, щоб занадто не нагрубіянити. — До склеротичних років вам ще далеко, а на людину, чиє самолюбство тішить перелік власних регалій у чужому виконанні, не схожі.

Гліб знову хмикнув, потягнувся до волосся, провів по ньому. Мабуть, йому пора б постригтися, у будь-якому разі, варто було Андрію зарости до такого стану, мама із задоволенням озброювалася ножицями. Але Імагіну було непогано.

— Насправді ні, — забравши руку, він знову подивився на неї серйозно, але якось… легко. І говорив теж легко і просто. Мабуть, якби дивився він так само в перший вечір, обійшлося б без зомління. — Хотів дізнатися, як себе почуваєте?

— Я? — дівчина розгубилася, не очікувала. — Добре. Чому ви запитуєте?

— Просто не так часто перед моїми очима непритомніють люди, ти сильно всіх налякала…

Настю занепокоїли дві речі: це 'ти' не спитавшись, а ще 'злякала'… Його особисто вона налякала так сильно, що він готовий був тут же викинути кволого недометелика на вулицю.

— Зі мною таке теж було вперше, тому не бійтеся, не повториться, — якщо тільки ви не станете більше грати у своє нездорове пускання бісиків…

— Отже, Насте, — складалося враження, що він досліджує територію, намагаючись підійти то з одного боку, то з іншого. Не вийшло з вином — гаразд, будуть розмови. Не вийшла одна тема — нічого, є інші. Навіщо? Для того, щоб відповісти на це запитання, потрібно було прийняти його правила або запитати в обличчя.

— Отже. — Настя кивнула, чомусь вибираючи перший варіант.

— Ти не п’єш тому, що не п’єш, чи принести щось інше?

— Ні, іншого не треба, я просто не хочу, — пити з вами.

Вона не договорила, але він зрозумів. Якби Настя рахувала, скільки разів він уже усміхнувся, це був би третій. Чорт. Невже рахувала?

— Може, тоді поїсти? Співати? Танцювати?

— Ні, дякую, я…

— Постоїш біля стінки?

— Так, — Настя опустила погляд, відчуваючи, що безбожно червоніє. Треба ж, начебто не дуже затишно почувати себе має чоловік, якому відмовляють, а незручно їй.

— Бідний Євген, — чоловік же відчував себе прекрасно. Вперся рукою об стіну над лівим плечем дівчини, ковзаючи поглядом по обличчю. Ну ось, вона дожилася до того, що навіть такі його прості погляди відчуває.

— До чого тут Євген? — а ще не відразу робить, здавалося б, не дуже-то складні логічні висновки.

— Не уявляю, як він вмовив тебе повечеряти, якщо ти на всі запитання відповідаєш лише «ні». Я ж бачив, ти їла тоді.

Він так просто зізнався в тому, що шпигував у той вечір за нею, що Настя оторопіла. Думала, взагалі не стане ворушити тему минулих дивацтв.

— Чи ти тільки мені відповідаєш ні?

Направду, виходить, що так. Але подібне в обличчя ж не скажеш. Тим більше, що поганого їй Імагін ще нічого не зробив. Не звільнив, навіть не вилаяв, підійшов сам, із миром.

— Я... просто... не хочу. Ви… Ви про щось хотіли поговорити, Глібе Юрійовичу, або просто так підійшли?

Настя не змогла б змагатися з чоловіком у витримці, навіть не намагалася, а тому наважилася поставити запитання, з якого варто було почати.

— Насправді, хотів, але не поговорити, на це ти не дуже налаштована… Може, потанцюємо? — він кивнув на танцмайданчик, не настільки повний, як зазвичай, але й не порожній. Виконуючи чиєсь прохання, той, хто чергує за пультом, ввімкнув повільну композицію. — Чи ти й танцювати не… — він м’яко передражнив її манеру невпевнених відмов. Ризикував, вона могла спалахнути, але пощастило.

Настя чомусь кивнула. Лише тому, що музика гарна. Тільки тому, так.

Яка за рахунком усмішка? Веселова все ж збилася з рахунку, але руку в простягнуту долоню вклала, дозволила вивести себе з темряви, слухняно обвила шию Імагіна, підсвідомо зазначаючи, що він приблизно одного зросту з Петром, відчула, як по попереку ковзають уже його руки, тримаючи її точно не на дитячій відстані.