Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

ГЛАВА 12 ВОВА ТИТАРЕНКО

Ти з’явився, як привид з минулого,
Розбудив стару рану роз’ятрену,
Бог навмисне послав мені іншого?
Що робити тепер  – не збагну.

 

   Вова Титаренко з’явився  якраз через  три  тижні після того, як почався навчальний процес.  Це був вівторок, і я проводила на третьому уроці літературу   у своєму  10 –Б, коли  двері розчинилися й на порозі класу ефектно з’явився   високий,  атлетичний  юнак з обличчям  Казанови зі стажем. Я ледве не задихнулася, настільки він був схожим на Макса, тільки  молодший. Смаглявий, чорні очі, прямий  аристократичний ніс, темне волосся до плечей… Мене накрило хвилею спогадів, але не надовго.  Він  спіймав мою реакцію, оцінююче проповз своїми чорними очима-вуглинками по моїй фігурі з ніг до голови й у зворотному напрямку, і аж ніяк не соромлячись того, що запізнився,  оксамитовим  Максовим голосом голосно  вигукнув:

-    Салют, пані вчителько! Народ, всім привіт! – і нахабно пройшов по кабінету, навіть не спитавши дозволу ані увійти, ані сісти. Кинув речі біля Новікової, відверто чмокнувши при всіх першу красуню прямо в губи. Нічого собі! 

Клас оживився, а особливо активізувалися дівчата.  Моє німе питання… Не одне, до речі,  повисло у повітрі, бо ніяк не могла зібратися й поворушити язиком у роті. Хто він? Мої учні  давно вже  взяли моду запрошувати на уроки своїх друзів з інших  шкіл або  родичів, які приїхали погостювати. Минуло  немало часу, опоки я змогла перекричати шум у класі  й  спитати нарешті:

-    А можна поцікавитися, юначе,  хто ви й що робите  у мене на уроці?

-    Я – Вова. Прийшов учитися. Я тут учуся. Збираюсь, принаймні, - і посміхнувся такою посмішкою, що я ледве не  знепритомніла. Він і посміхався точно так само, як  Макс. Нервово я почала шарпатися в журналі, тому за декілька хвилин відшукала в списку  учня, напроти якого весь час ставила енки – Титаренко Володимир.  І оцього дядька  я маю  вчити?  Та йому вже якраз женитись пора. 

-    А де це ви досі  пропадали, юначе?  Аж  три  тижні? – суворо почала я, увімкнувши режим «учителька».
 
-    Загорав, - і  він розтіг  свої повні губи у приємній  усмішці, що обеззброювала й валила наповал.  Він дійсно був добряче засмаглим, тому я повірила. – На курорт їздив. Як тільки приїхав, так і до вас. Жага до навчання придушила потяг до  байдикування та ледарства. А ви  – практикантка? – він знову поблукав очима по  моїм  ногам, стегнам, грудям і зупинився на очах. – Прикольна тьотка!

-    Це наша класна, Вова, обережно, – просвітила його Лєна, що сиділа поруч і нервово гризла ручку.

-    Ух-ти! Та я тут пристойно пропустив. Значить, вчитися буде не скучно! – Вова поліз до своєї сумки й дістав звідти зошита. А по товщині сумки й не скажеш, що там могло щось бути. 

-    Що ви собі дозволяєте? – кип’ятилася я й дивувалася його неприродній  нахабності. Не пасувала вона до його зовнішності. – Я ваш класний керівник. Софія  Костянтинівна!

-    Нормально, Софія Костянтинівна. Красиве ім’я. Вам пасує.   Чого сердитися? Нормально усе! Так народ, ша. Вчитель хвилюється. Стулили усі пельки! Хай розказує. Що там у нас сьогодні по програмі? – він пробіг очима по  темі, що була  написана на дошці  моїм акуратним почерком. -   Горький?  Чудовий роман «Мати». Як на мене, не повна назва, поскромничав  Максим Максимович. Ну та ладно. Давайте, Софіє Констянтинівно, вещайте, - він обернувся до класу, повів рукою, й всі, як під гіпнозом, затихли.   Тоді я зрозуміла, що  теорія моєї  вчительки  працює, лідер у класі  таки є. І це був безсумнівно  Вова.  Просто він засмагав, а тепер  так, для годиться,  вирішив приєднатися до класу. Ну треба ж хоч колись навчатися. Значить, якщо вірити моєму  вчителю, я маю «підпорядкувати» або «приручити» цього Вову, бо  прибрати таку дитину  навряд чи вдасться!  Тоді  весь клас  стане керованим.  Але як підпорядковувати того Вову, на якого я  навіть дивитися спокійно не можу? Ну викапаний Макс, чесне слово! Просила у Бога другого такого – на тобі, й роби з ним, що хочеш. Правду кажуть, з бажаннями треба бути дуже обережною. Якби була  школяркою – проблеми б не існувало: напевно,  написала  йому  записочку з віршиком про кохання або про те, як він мені подобається. Але  я не учениця, мені так низько не можна опускатися й  ніхто, а найголовніше сам Вова, не повинен зрозуміти моїх  почуттів. «Умейте властвовать собой» - так здається вчив  Онєгін Тетяну Ларіну?  Мудрий класик Олександр Пушкін. Красиво говорив, а сам  зопалу викликав на дуель  Дантеса й загинув. Висновок: радити легше.

Поява Вови не залишилась непоміченою  не тільки у класі, але й у школі.  Усі дівчата або витріщалися на нього, або  відверто бігали  за ним.  Коло його палких  прихильниць весь час розросталося. А тут ще й я зі своїми затяжними поглядами. Ні, мені Вова не  подобався, мене виводила з рівноваги його дивна схожість з Максом. Але ця моя  гіпнотична зацикленість на хлопцеві тривала недовго. Дякувати все тому ж Вові, він за три дні   мене своїми підколами й словесними випадами довів так, що я його ледве не зненавиділа.  Правду кажуть, що від любові, у моєму випадку то була симпатія,  до ненависті всього лише крок. Менше – перевіряла! Моя ненависть мала м’яку форму:  просто  уникала Титаренка. Принаймні, намагалася. Іноді я ловила  себе на думці, що просто боюсь з ним зустрічатися навіть поглядом. Чому? Титаренко Вова – це був не хлопець, а казка. Він, напевно, міг би звабити найнабожнішу монахиню. Це  густе, м’яке, мов  шовк, волосся, дивовижна посмішка, лукаві очі, хриплуватий голос, від якого мурашки біжать по спині… Красень  і розумний – небезпечна суміш.

- Мені книжки не видають у бібліотеці, - заявив Вова на перерві, коли наздогнав мене в коридорі й смикнув за рукав. – Драстє! – по ходу згадав, що не привітався. Згадав – вже чудово.

- Здоров був, Вова, - він діставав мене з тими підручниками вже тиждень. – Ти не здав алгебру за дев’ятий  клас, от і не видають. Знайди книжку й здай. Алгоритм я тобі ще тиждень назад озвучила: здаєш алгебру, отримуєш набір підручників для десятого класу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍