Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- А не обламається бібліотекарші? – почав Вова, й я приготувалася слухати, яка Алевтина Павлівна гадюка підколодна, і як вона намовляє на учнів, які вчасно здали книжки.- Я здавав, вона при мені викреслювала, а потім бреше… Я б купив, мені не в падло, але дорога штука. І чого це я маю, якщо здав?
- Що ти хочеш від мене? – після четвертого уроку в мене страшенно боліла голова, я дико хотіла їсти, як африканськй абориген, бо зранку не поснідала, а Вова висів у мене над душею зі своїми книжками.
- Ну, ти в нас по ходу класуха, то зроби щось… Захисти свого підопічного, наїдь на бібліотекаршу, - пропонував Вова сміливий сценарій. – Хочеш, покажу як.
- По-перше, «ви». До старших звертаються на «ви». І не класуха, а класний керівник, - сердито поправила я нахабного учня. Не витримало моє людське «я», виховане в класичних аристократичних манерах.
— Ой, та на скільки там старша, - почав було, але перечепився об мій злий погляд пантери перед полюванням, тому змінив вектор розмови. – Пробачте, по інерції ляпнув, - покаявся Вова. – Класний керівник. Не хотів образити. Чесне слово. Щоб я здох, - і він демонстративно гепнувся на брудну підлогу, імітуючи процес здихання. Навіть руки на пузі склав.
- Вставай, клоун. Не забирай хліб у Вігури. Прибиральниці тобі теж не подякують! Ходімо в бібліотеку розбиратися, - я розуміла, що сама ця справа, як кажуть діти, «не розсмокчеться», тому ми з Вовою попрямували у відділ видачі підручників. По дорозі Вова в яскравих фарбах змалював мені, які справи обкручує бібліотекарка в школі, як вона вимагає з дітей зайві підручники, а потім на книжковому базарі в комісійку здає.
- А звідки такі відомості? – поцікавилася обізнаністю Вови про справи Алевтини Павлівни.
- Я звідки знаю? Я все знаю! - гордо заявив Вова. Подивишся на такого й розумієш – цей реально знає.
Алевтина Павлівна як побачила Вову, то зразу ж і накинулася на нього, як маленький песик з-за паркану на великого патлатого пса.
- Не видам, бо не здав!-категорично заявила й скривила ледве не фіолетові від гніву губи.
- Він не здав тільки підручник з алгебри?- поцікавилася я.
- А що, цього мало? Рідкісна книга. Вартість – двадцять гривень, і то не скрізь купиш, - шипіла Алевтина Павлівна. Якщо чесно, мені теж ця тітка не дуже подобалася, але я не могла опуститися до рівня Вови й завести лайку з Алевтиною Павлівною. Я знала інші способи, бо ще коли навчалася у десятому класі, то допомагала бібліотекарці реєструвати книжки й списувати журнали.
- Наскільки я розумію, в читацьку книжечку ви вносите реєстраційний номер книжки, який є у відповідному підручнику, так? – спитала я у злої бібліотекарки.
- Звичайно. Все, як за правилами. У нас порядок!
- Отже, якщо серед підручників знайдеться такий, в якому реєстраційний номер співпаде з тим, який записаний у Титаренка в картці, – значить він цю книгу здав? – уточнила я.
- На що ви натякаєте? Що я не викреслила книжку? Бути такого не може!
- Алевтино Павлівно, не гарячкуйте. В кінці року ви могли забігатися, замотатися. Ви ж не комп’ютер, а людина. А хлопцю – халепа.
- Оцьому халепа не завадить, а то він сам – ходяча халепа. Я шукати не буду!- категорично заявила бібліотекарка, - Зараз, розбіглася. Мені що, робити немає чого, книжки перевіряти?
- А вас ніхто й не примушує. Запишіть номер на папірці, а Вова знайде сам. Це ж у його інтересах. Де у вас сховище для підручників?
- Яке сховище? – вирячилася бібліотекарка. – У нас книжок рівно на всі класи. Я видала підручники у вересні дев’ятим класам. А їх аж три.
- Пишіть номер, - натиснула на бібліотекарку й повернулася до Вови. – У тебе тиждень, щоб перевірити книжки у дев’ятикласників. Принесеш книжку – доведеш, що правий, - простягла я папірець Вові. Той аж просіяв від щастя. – І акуратніше з самими дев’ятикласниками, без фанатизму.
- Оце справедливо. Знайду! – виголосив Вова, схопив папірець з номером і зник. Пролунав дзвоник на урок. Ну ось, не поїла, не відпочила та ще й отримала на прощання від бібліотекарки зле:
— Будеш з ними панькатися так, на голову сядуть. Тоді не плач.
Не минуло й двох днів, як Вова знайшов книжку з відповідним номером. Бібліотекарці довелося списати з нього борг і видати комплект книжок для десятого класу. У поводженні зі мною Вова перестав бути занадто грубим і цинічним, а от інші вчителі все ж потерпали від його прямого нахабства й безпардонності. Якось завела мову в учительській про його ганебну поведінку й такого наслухалася, що аж вуха пов’яли.
- Він прогульник. Два роки просидів в одному класі. Ви ще з ним наплачетеся. Клас, як стадо баранів, ведеться на його витівки. А дівчата помічають тільки його м’язи й вродливе личко, - видала Альбіна Карлівна, тридцятирічна вчителька хімії. – Я б вам порадила прямо йти додому до батьків. Хай щось роблять.
- У нього немає батьків. Зайдіть до мене, Софіє Костянтинівно, - завуч Олена Дмитрівна вчасно встряла й запросила мене на розмову, яка виявилася ой якою довгою. З цієї розмови я дізналася, що Вова Титаренко на сьогоднішній день перебуває під опікою бабусі, з якою й проживає у п’ятиповерхівці на вулиці Широкій, пять. Тоді мені ця адреса нічого не казала. Але коли я таки зібралася провідати помешкання Титаренків, навіть уявити собі не могла всієї широти життя звичайних пролетарів.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.