Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

21

/Поліна/

Ми домовилися з Анею зустрітися у маленькій кондитерській «Шанелі». Перекусити, а потім піти магазинами. Завтра день народження у шефа, всі будуть одягнуті так, що доведеться жмуритися від блиску прикрас та шику вбрання. Адже він не збирається святкувати тихо в офісі, а кличе всіх до ресторану.

Я всіляко намагалася відмовитись. Вибачитись. Чи не піти. Але це шеф... Він не розуміє відмов. До того ж, дивиться як злочинницю, яка вкрала щось цінне, а не відмовилася бути присутньою на банкеті.

Нічого дорогого я купувати не планувала, але сукня мені потрібна. Тому що у шафі давно не було нічого пристойного. А сукня… мрія кожної дівчини. Та Анька наполягла, що треба виглядати гідно. Нехай скромно, але добре.

– У тебе немає мети переплюнути цих розряджених павичів. Але ніхто не заважає побути милою синичкою, Поліно.

А ще тепер у синички є гарні сережки.

Аня спізнюється. Я сідаю за коричневий столик. Столик покритий в'язаною скатертиною, у витонченій білій вазі стоять свіжі квіти. Я схиляюся та вдихаю їхній аромат, на мить забуваючи про все на світі.

Чомусь думаю про чоловіків. Не сказати, що я волію бути тінню чоловіка, але й перетворювати життя на змагання, хто досягне більшого, не бачу сенсу. У нас природою закладені різні ролі, ми…

Я практично впиваюся нігтями у долоню. Всі ці думки ні про що. Дурні та непотрібні, як блискуча мішура, що залишилася на підлозі ресторану після гучного святкування. Думки завзято повертаються до того розкішного мільйонера, який зробив мене жінкою, змушуючи стогнати та схлипувати від задоволення всю ніч.

До столика підходить юний офіціант у білій сорочці та коричневому фартуху з вишитою кондитерською емблемою на грудях.

– Добрий день! — усміхається він на весь рот, побачивши мене. — Вам як завжди чи будуть особливі побажання?

Мене знають. Кілька разів заходила, а у хлопців чудова пам'ять. Тут уміють радіти, як рідний.

– Шоколад та полуниця, – куточки моїх губ теж мимоволі тягнуться в посмішці. — І латте, будь ласка.

— Одну хвилину, — запевняє офіціант і перед тим, як помандрувати, зовсім безневинно додає: — Ви сьогодні ще чарівніше, ніж минулого разу.

Я не пам'ятаю, як виглядала минулого разу, але мені дуже приємно.

Він тікає так швидко, що нічого не встигаю відповісти. Він дуже молодий для мене, щоб сприймати комплімент всерйоз. Зовсім хлопчисько. І я вже всерйоз замислююся над тим, що господар кондитерської, якого звуть Дмитро, спеціально навчає персонал науці компліментів — щоб сюди ходили не лише за шалено смачними тістечками та гарною кавою, а й за чудовим ставленням.

Він часто виникає у залі, особисто спостерігаючи, як йдуть відносини із людьми. Кондитерська маленька.

Знов занурююсь у вир власних думок. І приходжу до тями лише коли біля мого столика опиняється сам Валентин, а на підносі у нього полунично-шоколадне тістечко, латте та… хм, а ці шоколадні медальйони?

— Здрастуйте, — усміхається Дмитро, ставлячи переді мною замовлення. — Ми вже скучили за вами. Раді, що не забуваєте. У нас у розробці нові ласощі. – Він поглядом вказує на медальйони. — Це печиво, хоч одразу так і не скажеш. Я нещодавно був у Польщі, привіз рецепт звідти.

Я дивлюся на нього, на душі стає ще тепліше. Хазяїн кондитерської схожий на поляка й справді. У нього біле волосся, гарна шкіра та гарна посмішка. На кінчику носа окуляри без оправи. Погляд блакитних очей завжди дивляться поверх стекол.

На ньому завжди форма кондитерської, Дмитро нічим не виділяється серед решти працівників. Він дивиться на роботу офіціантів, реакцію клієнтів. Може й так обслужити, підійти, поговорити про все на світі.

І заради таких миттєвостей я ходжу до «Шанелі», коли дозволяю собі трохи солодкого. А ще заради неймовірно смачних десертів та кави.

– Дякую вам, – зніяковіло кажу я. – Неодмінно спробую.

Ми говоримо немов старі знайомі. Дмитро вміє робити так, що балакаєш просто та спокійно. Ти просто приходиш та сідаєш за столик біля вікна, а потім раптово розумієш, що тут завжди була. І не має значення, що не фізично. Його ім'я написано на бейджику на грудях.

Іноді, в мріях, мені здається, я б не відмовилася відкрити подібний заклад. Але де взяти грошей навіть на маленьку кав'ярню?

Через якийсь час Дмитро знову йде на кухню, та всередині стає порожньо і холодно, ніби зникло щось важливе і чудове.

Я зітхаю та куштую печиво. Воно тане у роті, залишаючи присмак гіркого шоколаду. Смачно. А потім шматочок полуниці та додати молочний шоколад, виходить чудово.

Кондитерську я залишаю у відносно піднесеному настрої. Мені дзвонить Аня, повідомляє, що трохи затримається, бо тільки-но викликала таксі.

Я в хорошому настрої, тому запевняю її, що все гаразд і вирішую прогулятися красивою зеленою вулицею. Водночас і вигуляю калорії, які отримала з десертом.

Відразу роблю кілька фоток, щоб був запас для інстаграма. Люблю цю соціальну мережу, подобається викладати різне та красиве. І вперше за останні дні я широко посміхаюся.

Я проходжу повз літній майданчик дорогого кафе, де сидить безліч людей. Батьки та діти. Закохані пари. Одинаки. Найрізноманітніші.

Відчуваю аромат запеченого м'яса, що стоїть у повітрі, зі спеціями; смаженої картоплі, свіжої зелені, м-м-м, як добре. Я сита, але пахне все одно смачно.

Сама не розумію, як думки про кулінарії зливаються зі спогадами про чоловіка. Гарний кароокий чоловік з неймовірно чуттєвими губами і вмілими руками.

Я думаю про кількість солі та спецій та уявляю, як його пальці вплітаються у мою платинову шевелюру.

Я роблю крок уперед та майже бачу, як його губи червоніють від поцілунків.

Я вдихаю зворушливий запах приголомшливих страв та згадую запах його розпаленої шкіри, коли ми робили це.

Так! Так! Так! Можна сотні разів повторити те саме, що погано так думати, але нічого не можу зробити. Постійно прокручую в голові ту ніч.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍