Читати книгу - "Лисичка , Тіна Вітовт"

Глава 25

Опанувавши себе і набравшись сміливості, все ж подивилася на Дана. Якщо я думала, що він злиться, то просто недооцінила ступінь його люті. Його стан близький до оберту.

Все тіло напружене, кулаки стиснуті до побіління, красиве обличчя перекосила гримаса люті, ніздрі розлучаються, наче ковальські міхи, а очі метають близкавки, і загрожують спопелити на місці. Таким шалено злющим я його ще ніколи не бачила, а нервувала його до цього не один раз.

Благо, Яр мене відпустив та допоміг піднятися. Почуття вини розтікається по тілу неприємним липучим жаром, і паралізує мозок.

У мене жодних сумнівів, що одне недбало кинуте слово і бути біді. Тоді Дан вибухне праведним гнівом, і що після цього залишиться невідомо. Я не можу передбачити наслідки, і це невимовно лякає до гикавки.

Що говорити? Як пояснити? Та чи варто щось пояснювати, він сам все бачив, і впевнена зробив свої висновки. Німа сцена з дивоглядками затягнулася.

І чого я неочікували, так це те, що Яр стане переді мною, затуливши собою. Його на мить було випустила з виду, а зараз бачу, що він не менше напружений за Дана, і весь на взводі. Ой-йой, чує моє серце, пахне смаженим.

- Я повторюю, що, до біса, тут твориться? - так у Дана терпець скоро лопне.

- У нас було тренування, - пискнула боязко я, ой краще б мовчала.

- Цікаве у вас тренування, не знаходиш Мілана? - карбуючи кожне слово прорикав мій наречений.

- А щось не так? - барсику, прошу тебе, мовчи, не втручайся. - Тренування закінчили, а що далі це вже наша особиста справа.

- Особистої справи у вас бути не може!

- Це чому ж? Як бачиш, все добре, навіть дуже добре, складається.

- Щоб я тебе біля Мілани не бачив!

- Дан, давай вдома поговоримо, - та якби ще мене хтось чув.

- Я не маю наміру відмовлятися від неї, і ти мені не завадиш.

- Не грай з вогнем, барс, вона ніколи не буде твоєю.

- Мені начхати на ваші тупі лисячі переконання, і все одно як у вас заведено створювати сім'ї, у нас таких переконань немає. Якщо ви зібралися вигнати її через зв'язок зі мною, я прямо сьогодні прийму її у свою сім'ю.

Чого? Що він меле? У нього галюцинації? Яке ще вигнання? Це ще що за дичина? І як він збирається приймати мене у свою сім'ю.

Поки я стояла у повному ступорі, і намагалася хоча б щось докумекати, пропустила момент коли ці двоє зчепилися. Спочатку махали кулаками, ну таких видовищ, і у своєму попередньому житті, подивитися випадало.

І добре знала, що лізти у саму гущу урагану не варто, бо собі дорожче. Ще чого доброго і мене прикласти можуть з пересердя, потім скажуть, що не помітили, і сама дурепа винна, чого лізти було. Так і стояла зображаючи соляний стовп, і не крикнути на тих півнів, голос пропав.

Коли вже потовкли собі бока відчутно, їм виявилося цього мало. Ну і звісно, пішли в хід звіринні іпостасі. Оце видовище. Двоє здоровенних звірів у дикому поєдинку, це вам не тренування по боєвій підготовці.

Те що я бачила до цього моменту, просто дитячі пустощі. А звірі у них чудесні. Я точно дурепа. Стою і милуюся величезними лисом та сніговим барсом, заворожена дивовижним видовищем. Так підбираємо щелепу з підлоги.

Потрібно щось робити, інакше вони порвуть один одного на паски. Капець. Явно, я їх розбороняти голіруч не буду. Та вони мене, як винуватицю усіх їхніх бід, візьмуть тай роздеруть. Щоб іншим було за науку, не крутити хвостом перед двома. І ніхто не спитає, що у мене і в думках такої єресі не було. Та хто мені повірить.

Так, Мілана, бери себе в руки, досить істерики закопувати. Тут бій не на життя іде, а ти розмірковуєш хто і що про тебе подумає, оце вселенська трагікомедія, потім розбирешся.

Заспокоїлася. Сконцетрувалася. Що у мене найкраще виходить? Тримати речі у повітрі! Ось воно! Потрібно діяти.

Застосувавши максимальну концентрацію спрямувала потік своєї сили на цих скажених. Ой, дещо перестаралася.

Довбонуло потоком повітря їх добряче. Спочатку розмазало по землі. Ну а потім, як паскудних кошенят, підчепило у повітрі. Ніби хтось за шкіри підняв та так добренько труснув, щоб звивини на місце стали, і дуркувати перестали.

І от, красунчики обдерті, висять за шкірку у повітрі. Лапками бадьоро перебирають, намагаючись дістати сусіда. Щей зубами клацають, і гарчать. От не йметься їм все ніяк утихомиритися  неможуть. Ну що ж самі напросилася.

Ще кілька разів труснула їхні тушки, щоб на мене звернули увагу. А коли вони повернули свої мордочки до мене, склала на грудях руки і нагородила їх обуреним поглядом.

- Притихли? Заспокоїлися? І про що ви тільки думали? Чому вцепилися зубами у шкірки? Вам зайнятися нічим? - кращий захист - напад, та дезорієнтація опонентів.

Мовчать, це вже добре, поступилися очманілими очима-мисками, і тільки що й роблять що лупалками блимають. Не чекали?

Чому мовчимо хлопці? Немає що сказати? Тоді я запропоную вирішення проблеми. Зараз ми розходимося у різних напрямках. Спокійно. Без подальших бійок. А якщо ні... Я можу вас ще пару разів прикласти потоком і струснути.

Хотіла легенько опустити на землю. Перестаралася. Жбурнула в різні сторони, і вийшло так що приклала поцарапаними мордочками по землі. Чесно не хотіла. Та зберігаємо покерфейс, і вдаємо, все так і мало бути, нема чого їм усе знати.

- Дан, їдемо додому. У нас серйозна розмова назріває. Яр, зустрінемося завтра.

Викарбувала, розвернулася, доки можу триматися кременем. І пішла забрати свої речі. Мені ще з Даном стосунки прийдеться з'ясовувати сьогодні. З Яром вже завтра буду розбиратися. На двох відразу мені сил не вистачить.

Дайте мені терпіння та сили волі з усім розібратися. Ніби мало було Дана, з його власницьким характером, а тут ще Яр, зі своїми замашками. Ну чому ж все так заплутано?

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍