Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Спершу у мені нічого не виходило. Я щосили намагалася розвернути голову хоч у якийсь бік. Але мене немов паралізувало: ні шия, ні все тіло не рухалися. Тоді я вирішила піти іншим шляхом. Це місце я знала, як свої п'ять пальців. Зліва від мене, метрів за п'ятнадцять, знаходилася доріжка з високим бордюром, уздовж якої в ряди й вишикувалися машини на паркувальних місцях, за тротуаром росли густі дерева, а за ними виднілася багатоповерхівка.

Ця картинка була в моїй пам'яті, і я спробувала перенести її на це видіння. Несподівано у мені вийшло. Я спромоглася розвернутися обличчям до доріжки і тепер спостерігала стандартну картину того, як виглядала вуличка щодня. Тепер залишалося найскладніше: відшукати у своїй пам'яті деталі вчорашньої події і що саме відбувалося тут у той момент.

Дорогою рухалися якісь розмиті плями, я примружилася, щоб їх розглянути, але нічого не виходило. Перевівши дух і розкинувши мізками, у мене з'явилося припущення. А що коли це люди? Просто люди йдуть собі у своїх справах, не здогадуючись, що всього за кілька метрів від них відбувається справжнє надприродне вбивство.

Варто мені було тільки подумати про це, як тіні преобразилися. Тепер переді мною в різні боки розходилося двоє людей. Їхні постаті все ще залишалися дивними: неясний силует, безбарвний одяг, відсутність певних рис обличчя. Це були прості перехожі, яких ми бачимо щодня по дорозі на роботу чи магазин – нечіткі, розмиті тіні у нашій підсвідомості.

Аж раптом мене відволік ще один силует. Цього разу він був нерухомим. Стояв під високим деревом, частково прихований за гілками. Він, як і інші перехожі, теж не мав конкретних обрисів або чітких деталей зовнішності, але все ж таки відрізнявся. Насамперед кольором. Так, це було досить дивно, у цьому просторі чи ілюзії, в якій ми знаходилися, все мало дивні кольори, але ця людина особливо виділялася. В той час, як більшість предметів і людей були з синюватим відтінком, цього оточувало жовтогаряче мерехтіння.

– Лілі, – покликала я дівчину, не знаючи чи гідно це її уваги.

– Я бачу, – досить серйозно відповіла вона. З чого я зробила висновок – гідно.

Наступного моменту цей міраж зник. Ми знову стояли на парковці біля нашого університету, пориви вітру здіймали моє волосся, з боку проспектів доносився гуркіт машин, а світ набув своїх звичних фарб.

Лілі різко рвонула у бік доріжки, до того самого дерева, за яким ховався незнайомець у моїй пам'яті. Я пішла за нею, радіючи що ми нарешті покинемо це моторошне місце.

Дівчина, підійшовши до того самого місця, без зайвих слів торкнулася стовбура дерева. Мені здавалося, вона заплющить очі, як це роблю я під час «магічних дій», але вона такого не зробила. Її погляд залишався напруженим, а лоб насупився, утворюючи глибоку зморшку.

– Я його відчуваю, – згодом сказала вона. – Але слід надто слабкий, щоб я могла його відстежити.

– І що нам тепер робити?

– Звернутися до того, хто зможе, – тільки й відповіла вона. При цьому її погляд був такий хитрий, що я не мала сумнівів – вона точно знає, хто це буде.