Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Розділ 8. Небо, давай фею!

До горла підкотив клубок. Він такий буває, коли хочеш кричати на весь голос, та від жаху не можеш видавити й звуку.

«Ні! Ні! Ні! – накочувалась паніка. – Хай би примарилось! Хай би здалось!..»

Поки очі ще не вирішили, чи потемніє в них, чи побіліє – в голові відлунили почуті слова:

«Кущі ворухнулись, промайнула пір’їна – а вже за кілька хвилин весь маєток оточила люта ватага безжалісних розбійників! Я не можу… просто не можу… Ці спогади навіки приходитимуть в найгірших кошмарах!» – такі зазвичай давали свідчення.

Або:

«Я тільки усвідомив, що побачив пір’їну – а хтось напав на мене ззаду і вибив свідомість ударом по голові! Одному Небу відомо, як я тоді вижив! А коли опритомнів… коли я відкрив очі… то навколо була руїна! Вони забрали все! Вони знищили все!!!»

Ну, і на кінець:

«Де я? Що трап… А-а-а!!!» – і знову втрачали свідомість.

Звідки я така ознайомлена? А в нас і в найглухішій провінції з цим ознайомлені. Головне: будь-хто може начепити на капелюха білу пір’їну й шастати між кущів! Та що б там не було – а люди млітимуть з жаху і кричатимуть: «Піт Аллен!»

 

Не знаю, чи вистачить цієї інформації, щоб зрозуміти, який спектр емоцій охопив мене… Та людина, що побачила примару, не виглядала б гірше!

Руки-ноги заніміли, дихання сперло, горло здавило… З боку річки неприступна круча, та що їм вартує її обійти та закинути на мур гаки?! Треба бігти! Треба кричати! Треба сказати! Ще й мозок лементував: «Ні! Ні! Тільки не це! Чому зараз?! А щоб вас всіх! Нападайте собі післязавтра, хоч тисячу разів нападайте – а нам же потрібно на бал!»

Нарешті я отямилась і кинулась до будинку. Коротка мощена доріжка видалась найдовшою у світі. Кожна секунда була дорога! Кожна секунда була на життя!

Коли добігла до дверей, спинилась у розгубленості: куди далі? Кого попередити? Марту, конюха, варту при воротах? Але ж до воріт так далеко!

«І все-таки до воріт», – вирішила я.

І рвонула вже далі, але ноги приросли до землі. Дивна річ! Та крім жаху, що мене охопив, було ще й інше почуття. Соромно признатись, та мене долала цікавість! Наче вся розсудливість вимагала летіти до варти й організовувати оборону маєтку, а нестерпна дівоча жилка не пускала, бо їй не терпиться побачити легендарного Піта Аллена!

Так я й застигла, вчепившись у двері та вдивляючись у кущі.

Та минула хвилина. Минуло дві, п’ять, десять, двадцять… До самого вечора нічого не сталось – і ввечері також.

 

Засинала зі змішаними почуттями: дивно це все якось. Дуже дивно! Навколо кожен другий маєток пограбований – а деякі й по кілька разів – а нас ця напасть не торкалась ні разу. Наявність більш ласих шматочків? Не смішіть мене: заледве декілька дворянських родин здатні змагатися із нами у розкоші!

Боязнь знаменитої  сеньйори Лефевр? Умить пригадались муштровані гвардійці, що тремтіли перед нею, найповажніші сеньйори, що не підіймали на неї очей… То невже Піт Аллен її дійсно боїться? А що… як вони спільники?!

Від такого припущення голова пішла обертом. У когось колись паморочилась голова в положенні «кохання ти моє, подушка»? То це просто неймовірне почуття. Просто неймовірно паскудне.

 

Ранок же видався таким непогожим, наче передвіщав біду. Вітер моторошно завивав і ледь не здирав черепицю з дахів, небо було заволочене хмарами – без жодного просвітку, без жодного натяку, що сонце ще комусь усміхнеться…

«О Небо, давай без фокусів? – я пригнічено визирнула у вікно. – Тут же такі справи… Мені ж тут на бал… Мені ж тут до "таємничого незнайомця"… Справи деякі поладнати, так би мовити… То як там із фокусами? Блакитне, рідненьке, єдине…»

А в «любої матусі» настрій був напрочуд дивний: то присікалася до будь-якої дрібнички більше, ніж будь-коли, то сяяла від радості в очікуванні королівського балу. Коли перед сніданком Елеонора затіяла своєї звичної мелодії, сеньйора враз вигукнула:

– Годі, Елеоноро! Мені вже так обрид цей твій мотив, так остогид! Як можна грати лише одну й ту саму мелодію цілий рік? Ніби мало цього одного, ще й ходиш з таким виглядом, наче тобі й життя немиле! Годі — заграй, дочко, чогось веселішого.

І вона заграла. Швидко перебирали пальці клавіші, і все заполонили радісні, життєствердні мотиви… Але таким дивним, таким неприродним було чути від Елеонори цю гру, що кожен звук видавався мені якимось несправжнім, неправдивим, не таким! А варто було лиш глянути на печальне обличчя, на журливі очі, на тужливий погляд — це враження підкреслювалося ще більше.

Мати ж цього не розуміла, не помічала. До всіх байдужа й крижана, її цікавила лише вона сама. Щоразу, коли я бачила її, клубок підкочувався мені до горла, усе нило всередині, боліло тупим болем… О, як хочеться кричати, коли змушуєш себе мовчати!

Я молила себе сидіти тихо, мов миша, не псувати щасливого дня… благала заховати гнів та образу у найпотаємніші закутки душі, забути про біль і мовчати, мовчати, мовчати… І я витримала цю тортуру – та це все одно нічого не дало.

 

«У-у-у, кат проклятий… у-у-у, франт напищений… – сопіла, я проходячи повз єхидну мармизу. – Так носа свого кривого задер, що скоро через люстри зачіпатися буде! Твоє щастя, що до карети кілька кроків залишилось, а то б я не стрималась і зосталася на палку розмову тет-а-тет… Я б тобі твою пудру… А б тобі твої парфуми… – та несподівано заклякла на місці. – Ой, лишечко! А як же щоденник?! Які я докази своєму незнайомцю буду показувати?! А щоб ту його пудру, зовсім через того ката забула!» – я рвучко розвернулась та метнулась назад до маєтку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍