Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Іветта з Елеонорою давно зібрались і чекали в кареті, а «любу матусю» гризло відчуття, що немає до чого прискіпатись – і ось тепер вона з радістю вловила нагоду. Зі справжнім азартом в очах та виглядом «підставляйте голови – я по них пройдусь!» вона рушила за мною, щоб відвести знуджену душу та висловити все, що вона про мене думає.

Я вже встигла зганяти за важливим документом і задоволено спускалась донизу, коли ми ледь не зіштовхнулись лобами.

– Ізабель, – прошипіла вона, – скільки можна? Ми запізнюємося! Невже ти не могла приготувати все зарання? Зовсім, як батько — ніколи й нічого не встигаєш вчасно!

Раптом погляд її опустився на щоденник: я притискала його до грудей. Адже як я могла припустити, що вона вже бачила його, упізнає його? Цей промах виявився фатальним.

Сеньйора вчепилася у нього поглядом і заледве похитнулась. Очі їй помутніли.

– Той звук… – прошепотіла вона. – Це була ти!

Тієї миті я зрозуміла, що все втрачено.

– Убивця, – видавила я. – Так, я все чула. Я все знаю! Це ти його вбила! Убивця! Чудовисько! Навіть не… – та закінчити асоціативний ряд не вдалось, бо їй урвався терпець.

Наче вулкани вибухнули в крижаних очах, і сеньйора схопила мене за волосся. Шалений біль потьмарив свідомість, а вона потягла мене за собою. Сичала змією, шарпала в усі боки, не зважаючи на сходинки й поручні… Я хотіла вириватись і кричати – та «люба матуся» не дала ні шансу.

На мить сеньйора спинилась, відчиняючи двері, а потім пнула мене усередину. Не встигла я отямитись від падіння, а дверка гримнула об одвірок і жорстко брязнув ключ. З того боку долинув зляканий вигук.

– Марто! – грізно гаркнула сеньйора Лефевр. – Відчиниш — і я зітру тебе в порох! Опинишся на вулиці без скибки хліба, без даху над головою…

Я припала спиною до дверей, і з грудей вирвалося ридання. Тепер вона все знає! Тепер вона знищить мене! Вона знищить усіх, кого я люблю!

– Ізабель? Доню моя, що трапилося? – постукали у двері.

– Іди, іди Марто! – відчайдушно простогнала я.

Я не могла дозволити, щоб через мене вона страждала! Я не могла дозволити, щоб розправа сеньйори Лефевр торкнулась і її!

А пекельне полум’я випалювало зсередини… наче осипались останні ниточки надії, наче душа покривалася попелом…

Це кінець! Тепер вона прибере мене, прибере його… А якщо його і лишить – то я все одно його ніколи не побачу! І посипалась уламками доля, затріщав по швах весь світ, заридало кохання, що я його втратила… Проплакати цілу ніч – так би поступила кожна порядна дворянка.

І тут я зрозуміла, що це той єдиний випадок, коли я не маю права на сльози. Вони схлинули короткою хвилею, і я підірвалась на ноги. Хто подарує мені щастя, якщо я не борюсь за нього сама? Хто подарує мені диво, якщо я не доб’юся його?

Ситуація перестала здаватись такою плачевною. Гарячково розмірковуючи, я озирнулась довкола. Мене замкнули в підвалі, він був звалищем непотрібних речей. З першого погляду звідси лише один вихід – двері. Які, одначе, замкнуті намертво. Але, може, сюди підведено потаємний хід? Та як знайду його серед цих трухлявих комодів та стільців?!

Тоді я підвела погляд вгору. При самій стелі виднілось віконце, воно було настільки малим, що дитині було б важко втиснутись у нього. Але я побачила надію! Цей маленький отвір у стіні був єдиним, кудою в підвал потрапляло світло, і став єдиним, кудою я виберусь звідси!

А що кімната була завалена старими меблями, мені навіть не треба було їх переставляти, щоб добратись до віконця під стелею! Лише для годиться я перевірила, чи міцно тримає перекинутий стіл розвалену шафу, і подерлась нагору. Часом полиці та ніжки тріскали піді мною, тож кожен крок я робила обдумано й обережно. І кожен крок наближав мене до мети та сповнював вірою у власні сили!

«Так, я виберусь звідси! Так, я потраплю на бал! – підіймалась усе вище й вище. – Адже я зараз просто як Попелюшка: замкнена у безвиході, навіки в немилості – і тільки година залишилась до балу! О, в Попелюшки не було жодних шансів, її надії розбили ущент, її мрії втоптали під ноги. Вона вже навіть не сподівалась, навіть не уявляла… Та до неї прийшла фея!»

«І до мене вже летить! – запевнялася я. До вікна залишилося зовсім трішки. – Я вже просто чую помахи її крил! Я вже чую запах дива! Я вже…»

Але марно сподівалася я. Розвалена шафа не витримала моєї ваги, підломилася верхня полиця. Я розпачливо змахнула руками і з криком полетіла донизу. Глухий удар прийшовся на голову та вибив із мене свідомість.