Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Підозри Закарі щодо того, буцімто він насправді нікуди не їхав, зникають, адже кімната, на яку він дивиться, анітрохи не схожа на печеру, з якої подорож почалася. Вона нагадує йому атріум університетської бібліотеки, але менша, з мармуровими стінами медового кольору. Відтінок матовий і мерехтливий, але прозорим сяйвом укриває все, крім кам’яної підлоги ліфта та інших дверей протилежного боку кімнати. Хлопець підозрює, що опинився глибоко під землею, судячи з тривалості та швидкості поїздки. Навіть попри те, що голос у голові й далі наполягає: це неможливо. Тут занадто тихо. Повітря важке, відчувається вага всього, що над ним.
Закарі виходить з ліфта, і двері зачиняються. Брязкіт триває (чується деінде). Над дверима індикатор у формі півмісяця без цифр, лише золота стрілка повільно повзе вгору.
Хлопець підходить до дверей, що з протилежного боку кімнати. Це високі двері з кулястою золотою ручкою, що нагадують йому про ті перші намальовані, однак більші, немов виросли разом з ним. До того ж вони не намальовані, а вирізьблені зі справжнього дерева. Їхні позолочені прикраси подекуди вицвіли, проте бджола, ключ і меч залишаються виразними.
Закарі набирає в груди повітря й тягнеться до ручки дверей. Вона тепла та міцна, але на його спроби повернути її не піддається. Пробує ще раз, та двері замкнені.
— Серйозно? — уголос запитує хлопець. Він зітхає та відступає на крок. У дверях є замкова шпарина. Почуваючись дурником, Закарі нахиляється й зазирає в неї. За дверима — інша кімната. Це очевидно, але, крім непевного коливання світла, нічого неможливо роздивитися.
Хлопець сідає на не дуже зручну підлогу з полірованого каменю. Із цього кутка він бачить, що підлога посередині під дверима стерлася. До нього тут пройшло чимало людей.
«Прокидайся, — наказує голос у голові. — Зазвичай такі речі добре тобі піддаються».
Закарі підводиться, залишаючи за собою клаптики золотої фарби, і йде оглядати решту кімнати.
Біля ліфта є кнопка, наполовину захована в мармурі та якомусь латунному металі, з яким з’єднані мармурові панелі. Закарі натискає на кнопку, не сподіваючись на результат. Саме так і є. Кнопка не загорається, а ліфт мовчить.
Він перевіряє інші стіни без дверей і пересвідчується, що вони більше готові до співпраці.
Посеред першої стіни на висоті вікна є альков. Уже за кілька кроків його неможливо помітити, заглиблення зливається з мерехтінням мармуру. Усередині є схожа на чашу западинка — щось подібне до настінного фонтана без води. Стінки вигнуті до плаского денця внизу.
У центрі лежить невеличкий чорний мішечок.
Закарі піднімає його. Вага в руці здається знайомою. На тому місці, де він лежав, з’являється одне-єдине викарбуване в камені слово.
Кинь
— Ви, мабуть, жартуєте, — каже хлопець уголос, крутячи на долоні вміст мішечка.
Шість гральних кубиків з класичними шістьма гранями, вирізьблені з темного каменю. На кожному боці замість цифр чи крапок викарбуваний золотом символ. Закарі перевертає перший кубик, щоб роздивитися всі символи. Бджола, ключ і меч — їх він уже знає, але є також інші. Корона. Серце. Пір’їна.
Закарі відкладає мішечок убік, ретельно трусить кубики й кидає їх у кам’яну чашу. Коли вони зупиняються, видно, що всі символи однакові. Шість сердець.
Він ледве встигає роздивитися їх, як денце чаші відпадає, а кубики й мішечок зникають.
Закарі не завдає собі клопоту перевірити двері, перш ніж підійти до протилежної стіни, і там без подиву знаходить такий самий альков.
Усередині стоїть крихітна чарочка на ніжці, схожа на ті, з яких сьорбають наливки або лікери, з такою самою скляною кришечкою, як у деяких з його вигадливих чайних горняток.
Закарі підіймає чарочку. Під нею знову викарбуване одне-єдине слово.
Випий
У чарці є трохи лікеру медового кольору, не більше ніж на один ковток.
Закарі знімає із чарки кришечку та кладе її поряд з викарбуваною інструкцією. Він нюхає рідину, відчуває солодкість меду, а ще вона пахне помаранчевим квітом, ваніллю та прянощами.
Хлопець пригадує незліченні казкові попередження не їсти й не пити в підземних світах, проте тієї самої миті відчуває страшенну спрагу.
Він підозрює, що шлях уперед єдиний.
Закарі перехиляє чарку одним ковтком і повертає вже порожню на камінь. Відчувається смак усього, чим пахло, ба більше — смак абрикоса, гвоздики та вершків і дуже-дуже міцного алкоголю.
Закарі вже втрачає рівновагу й устигає переосмислити недоумкуватість усієї ідеї. Але тільки-но чарка падає в прірву, сп’яніння минає. Голова, у якій раніше все стугоніло й пливло, тепер здається ясною.
Закарі повертається до дверей, торкається ручки — і вона ворушиться, замок з клацанням відмикається, пропускаючи його всередину.
Кімната за дверима нагадує собор, її округла висока стеля викладена вигадливим кахлем і підпіркана, якщо є таке слово «підпіркана». На шести високих колонах з кахлю теж викладені візерунки, однак кількох плиточок бракує, здебільшого біля основ, і знизу видно голе каміння. Кахель на підлозі теж стертий аж до каміння, особливо біля ніг Закарі, потім загортається спіраллю навколо круглого простору в центрі, а біля інших дверей знову стає тоншим. Окрім дверей, у які він увійшов, є ще п’ять виходів. Чотири арки ведуть у різних напрямках до темних коридорів, а просто біля нього — ледь прочинені важкі дерев’яні двері, і з-за них ллється м’яке світло.
Тут є люстри — одні звисають на дозвільній висоті, яка видається випадковою, а інші лежать на підлозі освітленими купами металу та кришталю, їхні крихітні лампочки вже не такі яскраві чи й узагалі перегоріли.
Потужніше світло ллється згори, але то не люстра, а острівець сяйних куль, що звисають між латунними обручами та ґратками. Витягуючи шию, Закарі бачить на кінцях ґраток руки: людські руки, відлиті в золоті, вказують назовні, а кахлі над ними викладені у формі цифр і зірок. Посередині приміщення зі стелі звисає ланцюг, який за кілька сантиметрів над підлогою закінчується маятником, що повільно гойдається.
Закарі думає, що вся ця хитромудра штукенція може бути моделлю Всесвіту або, можливо, якимось годинником. Але він усе одно не знає, як ним користуватися.
— Агов? — гукає хлопець.
Від одного з темних коридорів лине скрипливий звук, схожий на те, як відчиняються двері, але більше нічого не відбувається. Закарі обходить периметр кімнати, зазираючи в коридори, заповнені книжками на довгих звивистих полицях та складеними в стоси на підлозі. В одному з коридорів він помічає пару палахкотливих очей, які дивляться на нього, та досить
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Беззоряне море, Ерін Моргенштерн», після закриття браузера.
