Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

знала, як Гантенбайн насолоджується палахкими або мінливими барвами цього світу, коли вона їде куди-небудь, як він зраджує її з кожною побаченою квіткою!

Її літак прибуває о п’ятнадцятій сорок.

Тепер, удома, я кладу квіти до вази, поправляю, відступаю, нахиливши голову, без окулярів, щоб мати змогу перевірити узгодженість барв, укладаю по-іншому, я ще маю час, день, сповнений туги, довгий, а години ще довші, тож я залюбки компоную букет, чекаю і компоную знову і, хоча знаю, що Ліля ніколи не приїде раніше, ніж обіцяла, а інколи пізніше, все-таки переживаю. Геть оцю хмару з шурхітливого цигаркового паперу, геть оці стебла, геть їх! Коли я уклав букет, бамкає одинадцяту годину, останній погляд без окулярів: я в захваті, не слід хвалити самого себе, але я в захваті від свого смаку, тепер без роботи, бо вже нема чого укладати, можливо, я смокчу люльку, надто схвильований, щоб сісти й почитати газету, отже, стою, потім двічі або тричі нахиляюся й піднімаю з килима загублену квітку, потім уже немає й цієї роботи. Я знаю, Ліля ще навіть не сіла на літак, і нахиляюся вчетверте і вп’яте, бо знову випала синя квітка, нетерплячий живокіст, а Ліля, можливо, ще навіть у ліжку, і я думаю: сподіваюся, вона не запізниться на літак! — і стою, з сигаретою в роті, яку забув запалити, бо позираю то на годинника, то на квіти, завжди десь трапляється гілочка, зонтик, барва, які заважають мені, букет не скидається на складений сліпим випадком, а він безумовно повинен бути таким, я хочу, щоб Ліля згодом, не одразу після повернення, а згодом, коли в цій кімнаті знову буде повно хусточок, журналів і рукавичок, могла радіти, не будучи змушена хвалити Ґантенбайна, навпаки, вона має розповідати мені, як я чудово дібрав усі барви, випадок, атож, їй часто потрібні цілі години, поки вона зверне увагу, — і я знову укладаю букет, завжди якась квітка летить униз, гарна навіть на килимі, жовті та сині грудочки, ще росяні, звичайно, я завжди маю напохваті окуляри сліпого, раптом Ліля приїде раніше, інколи я навіть тримаю їх зубами, свої окуляри для сліпих, коли потребую для букета обох рук, я наслухаю, мов дитина, що потай їсть ласощі, тремчу в глибинах душі...

Думаю, я справді кохаю її.

На другий день, коли телеграму («Приїду п’ятницю 10.45») я витлумачив так, що останні зйомки на природі, мабуть, через осеневий туман, довелося перенести, мій букет, на жаль, уже не такий свіжий; я знову підбираю з килима квіти, які він утратив за ніч, передусім важкоголові дали нахиляються, мов задумались. Я знов укладаю залишки — марно... Я бачу: мій букет, показуючи, що він учорашній, стоїть тепер, наче німий докір у вазі, Лілі зіпсується настрій, дарма що я нічого не скажу, нічого не запитаю. Просто, як видно одразу, це вже не спонтанний букет. Тож я викидаю букет, як уже іду в аеропорт, звичайно, не в сміттєве відро, Де Ліля може побачити його, а в комору, де він, прикритий старими журналами, може в’янути, нікому не видний. Має складатися враження, наче я просто не згадав про квіти. Це означає, що, перш ніж їхати в аеропорт, треба помити й вазу...

Ліля вже приземлилася.

Ґантенбайн мало не запізнився (навіть на сходовому майданчику останньої миті треба прибрати сині та жовті квіти), тож я тільки встиг побачити, що добродій, який несе до митниці купу її валіз, той самий. Пач повискує, коли незнайомий добродій і Ліля, його господиня, прощаються за п’ять метрів від сліпого господаря; я мушу щосили тримати на поводі свого дурного пса.

Сподіваюся, я не стаю ревнивий!

Пекар з О., сорокарічний чоловік, відомий у селі добродушністю й надійністю, з ревнощів спершу вистрелив з обов’язкової рушниці, яку кожен швейцарський громадянин має в шафі, в коханця своєї дружини, двадцятиоднорічного тірольця, не те що не цілячись, а точнісінько в пах, потім узяв неіржавного солдатського ножа, теж належного до спорядження в шафі, й порізав дружині, матері двох дітей і на той час вагітній, обличчя; згодом пекар, поклавши обидві жертви, наче хлібини, до машини, на якій розвозив товар, доправив їх до найближчої лікарні; життю закоханих нічого не загрожувало, — гучний розголос у газетах... За тиждень Бурі, мій лікар, розповів, чому він нещодавно не прийшов грати в шахи. Якось увечері йому зателефонувала жінка, запитавши, чи небезпечно, коли хто вип’є десять снодійних пігулок. На запитання лікаря, хто коло апарата, повісили трубку. Невдовзі новий дзвінок, той самий жіночий голос просив, щоб лікар приїхав якомога швидше, тепер уже назвали ім’я та адресу; він заквапився. (То був наш четвер, я вже розставив фігури і чекав.) У кімнаті він побачив вагітну пекариху і молодого помічника пекаря. Вони кохали одне одного. Через те пекар з О. не міг заснути, оце й усе, і вклався нагорі. Коли лікар піднявся, спальня була порожня. Довга розмова між лікарем і жінкою в кімнаті. Тіролець був у сорочці, а коли Бурі запитав, чи хоче він одружитися з вагітною пекарихою, відповів, розставивши ноги: «І не кажіть, з чого я житиму!» Пекар, здається, і справді позбувся глузду. Десять снодійних пігулок? Цієї миті — Бурі не йняв віри своїм очам — відчинилася шафа, і звідти вийшов, немов у фарсі, добродушний і надійний пекар у білому фартусі. «Нарешті, — проказав він, — нарешті я знаю правду. Он воно що! — казав він, тієї миті найкраще володіючи собою, гідний, незважаючи на свою сміховинну появу, розважливий, задоволений, що його тривалі ревнощі були небезпідставні. — Нарешті ви призналися!» Незважаючи на довгу розмову з лікарем, що, отже, не мав потреби відкривати свою валізку, вони не дійшли згоди, хто тут має слушність, розумна пропозиція лікаря, що хлопець повинен покинути дім і пошукати собі іншого місця, самого хлопця якраз і не переконала, а жінка, стоячи між двома батьками, передусім вважала, що пекар мав би посоромитися, але ця вимога знову-таки не переконала пекаря. Він і далі цілком володів собою, коли Бурі нарешті (запізно, як я розумію, для наших шахів) покинув той дім, сміючись по дорозі додому з того, як укритий борошном пекар вийшов із шафи... Через кілька днів, коли лікар знову їхав через О. й побачив у вікнах затишне світло, він почувся зобов’язаним зайти, щоб дізнатись, як вирішено ситуацію в домі. Цього разу в кімнаті він побачив самого пекаря. Як справи? Чоловік був спокійний і розважливий. Невже лікар не читав газет? Вони