Читати книгу - "Коханці юстиції"

Усе зійшлося — і назва урочища, й час мольфарової загибелі. Поки він жив, час тримався на його волі. Щойно він пропав у Пеклі, все зірвалося й понеслося.

Маріо Понґрац лише покартає себе за нездогадливість. До нього врешті дійде, чому тепер усе так. І як це розуміти. І що ніхто тут не поможе. Бо так тепер є. А як буде далі, краще не знати.

14

Восени того ж року, а може, й наступного — записи в щоденнику робляться чимраз рідшими, — Маріо Понґрац, унадцяте застукавши служницю на підгляданні, без жодного слова пояснень рішуче її звільняє.

З’явилися, щоправда, чутки, ніби то була вже не та сама й навіть не друга, а третя служниця. В кожному разі кавалер був усе ще той самий, рідкозубий прихвостень. Хоч, може, й він не той самий: хіба мало схожих типів у тій околиці? Він щось кричав і погрожував Маріо Понґрацу своїми синювато-блідими кулаками, а потім до ранку жбурляв каміння в бік їхнього дому, розбивши при цьому зо п’ять газових ліхтарів. У шинку Лейбовського не було такого відвідувача, який не почув би від нього про хтивого стариганя з Вінцентівки, що нібито «розтлив дитину». Від цих слів — розтлив дитину — очі багатьох слухачів загоралися небувало живою цікавістю. Вони вимагали деталей. Оповідач так і сипав ними навсібіч, розбризкуючи слину на комірці та підборіддя присутніх.

Раніше чи пізніше до органів правопорядку мусила надійти скарга.

Коли поліційний кур’єр доставив Маріо Понґрацові повістку, то не міг не зауважити: господар сильно нервує й хоче спекатись його чимшвидше. В будинку справді вгадувалася присутність неповнолітньої дівчини, доповідав згодом інспекторові той самий кур’єр, за сумісництвом аґент-вивідач. Самої дитини він, за його словами, не бачив, але ніздрями вловив легенький повів черемші.

На допит до поліційної управи Маріо Понґрац заявився не сам. Від їхнього дому до знаної будівлі на розі Крашевського і Романовського (про її неприємну функціональність можна судити хоч би з того, що в ній же містилася не лише поліція, але й прокуратура, суд і навіть в’язниця) було за мірками Коломиї неблизько, й годилося подумати про фіакр. Але Маріо Понґрац хотів прийти своїми ногами. Поки вони йшли, він добряче втомився, його сиві, мов лунь, патли вибивалися з-під чорного циліндра й розвівались на вітрі. Йому дихалося все тяжче, а серце калатало все ближче до горла. До того ж той дзвін у вухах. Марія дріботіла поруч і тримала його за руку. Тримала чи трималася?

«Хто для вас ця особа?» — запитав інспектор після з’ясування перших формальностей. «Моя законна дружина», — відповів Маріо Понґрац. Інспектор не завагався. «Іменем монархії та нашого найяснішого цісаря я заарештовую вас», — по цих словах до його кабінету ввірвалася ледь не половина всього особового складу міської поліції. Заходи зрозумілі й виправдані: не такий то був простий собі підозрюваний.

Марія Понґрац не випускала чоловікових рук навіть у мить, коли на них накладали кайданки. З поліційної управи її відвезли під спеціальний нагляд до інтернату — звичайно ж, того самого, де багато-пребагато років тому вона вже провела одне своє дитинство.

«Хто для вас ця особа?» — запитав інспектор.

«Моя законна дружина», — відповів Маріо Понґрац.

15

Скандальне слідство просувалося нечуваними темпами. Обурення громадськості, підсилюване локальною та крайовою пресою, зобов’язувало до негайного розкриття справи і показового засудження «безпрецедентного виродка». Маріо Понґрац, який спершу відмовився було від адвоката і заявив, що захищатиметься сам, зненацька усвідомив, яким вразливим є його становище. Яка ж бо користь від усіх тих паперів на зразок Тезіітопіит Баріізті, з якого випливало, що його законну дружину Ґеновефу-Марію Вітраківну, дочку шляхтича Йоганнеса-Петра Вітрака та Анни-Пелагії Вітракової з Лободинських, справді охрещено 28 листопада р. Б. 1832-го, з чого своєю чергою випливає її, дружини, більше ніж дорослий вік? І яка користь зі свідоцтва про шлюб між міщанином Маріо Понґрацом та панянкою Ґеновефою-Марією Вітраківною, що його 15 вересня р. Б. 1855-го виписав отець-настоятель Святомихайлівської церкви в Коломиї Іван Левицький? Яка могла бути користь від цього Тезіішопіиш Сориіаііопіз, коли не було, не жило на землі, не існувало жодного живого свідка?

Усі вони на той час відійшли, повмирали, вибули назавжди — і подружня пара власників давно занедбаного, зачиненого та знесеного, а відтак заміщеного новою забудовою готельчика, й парох Левицький, і всі мимолітні знайомі, тимчасові друзі, партнери в картах, фліртах і фіґлях-міґлях, ближчі подруги, випадкові супутники, гості та завсідники, і навіть Джон та Амалія Мак-Інтоші, подружжя безвідмовних нафтовиків-канадійців зі Слободи-Рунґурської (останні, з ким домовлялися про свінґерські вечірки), встигли відійти з цього світу, доказом чого їхні могили на римо-католицькому цвинтарі.

Понґраци пережили всіх і стали представниками популяції вимерлих. У них не було свідків. Це вони могли бути свідками для всіх і всього.

Залишався тільки найясніший цісар Франц-Йосиф Перший. Але він тримався надто здаля і навряд чи щось пам’ятав, переобтяжений державної ваги клопотами. А його срібний флорин ніяк не міг слугувати за речовий доказ.

16

Тим часом обвинувачення проблем зі свідками й доказами не мало. Самі лише служниці зі своїми рідкозубими прихвоснями чого вартували! А так звані сусіди, вуличні роззяви, прості перехожі, візники, двірники, лакеї, листоноші, сторожі, прибиральниці та інші діти народу! Як багато всього могли вони розповісти!

До цього хору приєдналися газетні творці опіній. Сенсаційні репортажі про «монстра з Вінцентівки» протягом усієї осені одностайно публікували і «Gazeta Kołomyjska», і «Jüdisches Wochenblatt», і навіть «Руская Рада». Остання, пульсуючи всіма своїми йорами, їрами та ятями, вимагала: «Нѣ судъ, а судилищѣ для злодѣяній збочѣнца богомѣрзкаго!»

Напруга росла.

Окружний суддя виніс рішення про обшук — і тут узагалі посипалось як з рога достатку. Чого лиш не познаходили в тому захаращеному особняку! Екзотичні порошки, люльки для опіуму, сам опіум, пейотль, туйон, цинамон, кардамон, кальян, інше причандалля сумнівного й безсумнівного призначення, латекс, амбра, одноразові (невживані) шприци, сигари з Гавани й Санто-Домінґо, шведські сірники, бенґальські вогні, ароматичні свічки, крабові палички, китовий вус, каніфоль із Малабару, стоси заборонених стародруків, бодлерівські «Квіти зла» (мовою оригіналу!), альбоми поштових марок фривольного змісту і головне — ціла добірка діафільмів з вікторіанською порнографією!

Речових доказів розбещення малолітніх, цинічного й патологічного, назбиралося на окремий музей з обмеженим доступом.

Останньою ваговитою гирею на шальку звинувачення став висновок спеціальної незалежної медично-педагогічної комісії, яка внаслідок усебічного кваліфікованого обстеження «глухонімої особи», що її підслідний «затято називає „своєю законною дружиною Марією Понґрац“», установила дійсний вік обстежуваної