Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

— Лист, у цьому листі йдеться про позашлюбного сина вашого батька, і все! Я більше нічого не знаю! Віддайте мені зошит!

— Ти не така вже і проста, якою здавалась на перший погляд. Ти щось приховуєш і це «щось» грає велику роль, правда?

Моллі дивиться мені в очі винувато, я бачу в її погляді страх  і це тільки підтверджує мої здогадки.

— Забирай! —  кажу я і простягаю зошита покоївці. Вона в паніці хапає записник і вибігає. Я спираюся об стіну, перевожу подих, повертаюся до своєї кімнати. Рано-вранці розповім усе Адамові Мею. Так буде правильно. Гадаю, я сама з усім не впораюся.

 

³

 

Світанок, а я так і не змогла стулити очей. З голови ніяк не виходить учорашня історія. А також безліч запитань, на які досі немаю відповідей. Чи зустрівся батько з тією жінкою? Де зараз хлопець, який виявився моїм братом? Та які ще таємниці заховані у стінах цього будинку? У постійних роздумах я не одразу зауважую стукіт по той бік дверей. Хто ж може так рано ломитися сюди?

—  Доброго ранку! —  на порозі знову батькова покоївка. —  Дозвольте, я заберу брудні рушники.

— У такій порі? —  запитую я. Вона заходить у кімнату, минаючи мене, і на мить здається, що Моллі уникає мого погляду.

— Пробачте! —  каже вона, виходячи і опускаючи голову.

— Я гадала, ти хочеш поговорити, якщо прийшла сюди так рано.

Моллі зупиняється біля мене і піднімає очі.

— Вам здалося. Мені час іти.

— Добре.

Завібрувала мобілка. Я набираю номер адвоката і натискаю кнопку виклику. Коли у телефоні пролунав перший гудок, я замислююся, чи не занадто рано для дзвінків? Не встигаю подумати, як він узяв слухавку.

— Міс Мітчелл! Доброго ранку! Чим зобов’язаний такому ранньому дзвінку?

— Доброго ранку. Пробачте, що так рано турбую… — кажу я і відчуваю, як горять щоки.

— Я рання пташка. Ви не заважаєте.

— Чудово! — тішуся я. — Містере Адам, я дещо дізналася і хотіла б поговорити з вами про це.

— Що ж, я вас слухаю.

— Чи є можливість зустрітися? Не хочу розмовляти про це по телефону.

— Я так розумію, це щось важливе?

— Саме так.

— Я заїду за вами через годину. Зможете вийти до початку вулиці?

— Так, звісно.

— Тоді до зустрічі!

 

³

 

— Куди поїдемо? —  питає Адам, натискаючи на педаль газу. Краплі ранкового дощу падають на шибки і стікають тонкими стрічками.

— Дощить, —  відповідаю я.

— Пропоную поснідати десь. Маєте якісь побажання?

— Згода. Але я не зовсім орієнтуюся в тутешній місцевості, —  замислююся я. А тоді пригадую батьків запис. — Може, кафе «Базилік»?

— Ого! То ви все ж орієнтуєтеся. — підіграє Адам.

— Скажіть, нам до нього далеко?

— Хвилин десять. Їдемо?

Я мовчки киваю, не зовсім розуміючи таку впевненість. Адам повертає ліворуч. Його серйозність трохи напружує, але я намагаюся не зважати на це, тим часом продумуючи кожне слово і нашу розмову до найменших деталей.

Ми зупиняємося неподалік. Незважаючи на ранню годину, в закладі вже є чимало відвідувачів. Любителі ранкової кави приходять сюди ще раніше за нас. Ми обираємо єдине місце біля вікна. Звідти добре видно дощові краплі на мокрому асфальті. Така свіжість аж до мурашок пробирає.

— Я вас слухаю, —  говорить Адам, випрямляючи спину і складаючи руки в замок. Його поведінка напружує і не залишає шансів на провал.

— Я дещо дізналася про батька. Гадаю, ви повинні це знати.

Мій пульс пришвидшується, коли згадую про той зловісний лист. Може, краще було б і не дізнаватися, думаю я. Адам дивиться мені прямо в очі, чекає моєї розповіді, а я відчуваю, як слова застрягли в горлі. Надто важко говорити про батькове минуле. Про таке минуле…

— Містере Адам, у мого батька був позашлюбний син… —  видушила я, уважно спостерігаючи за реакцією чоловіка. Він нахмурив брови, швидко пробігся поглядом по мені.

— Як ви про це дізналися? — запитав він, порушивши мовчання.

— Я знайшла батьків записник. Старий зошит, радше схожий на календар, у якому були записані важливі зустрічі та справи.

— Із цього зошита? — підозрілий погляд Адама обпік мене.

— У зошиті був лист. Від жінки, яка просила забрати хлопчика до себе.

— Неймовірно. Ви принесли його? Цей лист?

— Ні… Тобто, не змогла. Брайан помітив зникнення записника, і мені довелося повернути його.

— То він здогадується, що ви все знаєте?

— Ні! Що ви, я ні з ким не розмовляла. Першим ділом прибігла до вас. Містере Адаме, ви про це щось знаєте?

Адам відвів погляд на інших відвідувачів і офіціанта, який підійшов до нас. Замовивши ранкову каву, чоловік склав руки перед собою. Я зауважила, що він поводить себе надто спокійно і не квапиться давати мені відповідь.

— Так! — зрештою ствердив Адам. Я відкидаюся на спинку крісла, чекаючи подробиць.

— Чому ви мовчали?

— Це не моя таємниця. Довелося тримати її в собі.

— Ви не могли б розповісти детальніше?

— Розкажіть спочатку, що ви ще знаєте.

— Нічого більше. Після листа був запис у календарику про зустріч з тією жінкою. Але це був останній запис. Після цього батько не записував нічого. Пусті аркуші… Адаме, ви знаєте, де цей хлопець?

— Ні! Не знаю! Б’юся об заклад, що у цьому домі ніхто не знає, де він і що з ним. Я теж не знав про цю зустріч. Не знаю, чи варто про це говорити, але ваш батько намагався знайти його перед смертю. Проте, знаючи лише ім’я хлопця, знайти його було дуже складно. Він присвятив цьому останні кілька років, і мені здається, що він був вже дуже близько…

— Зачекайте, чому батько не забрав його одразу? Якщо вони були знайомі, чому ж шукав його стільки років?

— Мені це не відомо. Гадаю, таємниця криється у тих сторінках, що залишилися недописаними.

— В останньому записі було кафе «Базилік». Вони зустрічалися тут, у цьому місті.