Читати книгу - "Шостий поверх, Ангеліна Кріхелі"

Розділ 17

Клара стояла на пероні, її серце калатало в такт поїздам, що віддалялися. Її не покидало відчуття, що вона втрачає щось важливе. Вечірнє повітря було свіжим, пронизаним хвилюючими очікуваннями. Вона спостерігала, як Ярослав уважно оглядав платформу.

— Ну що, прощавай на час, — вимовив він із легкою посмішкою, але в його голосі чулося сум'яття. Ярослав злегка нахилив голову, і Клара помітила, як відблиски місячного світла грають у його волоссі, надаючи йому майже неземного вигляду.

— Не прощавай, а до швидкої зустрічі, — відповіла вона, намагаючись приховати тривогу в голосі. Швидко дістала телефон, і їхні погляди зустрілися. Він потягнувся до неї, і їхні руки на мить торкнулися одне одного, наповнюючи простір теплим світлом. Здавалося, його бачили навіть оточуючі.

Клара запам'ятала цей дотик, зберегла у скриньці спогадів, як дорогоцінний камінь, який берегтиме у своїй пам'яті.

— У мене є твій номер, — вимовив Ярослав, його голос звучав із нотками грайливості, коли він записував її контакт у свій телефон. — Ти не забудь, що я на зв'язку, навіть якщо буду далеко.

— Я не забуду, — впевнено відповіла Клара.

Вона розуміла, що не просто обмінюється номерами — вони обмінювалися частинками своїх життів, надіями і мріями, які раптом набули нової форми.

Поїзд повільно прибував, і момент прощання нависав над ними, як грозова хмара, готова вибухнути дощем. Але замість цього вони знову поглянули один на одного, і в цих поглядах читалася безмовна впевненість. Кожен із них сподівався, що це не кінець, а всього лише початок нового розділу.

— Я приїду до тебе, — сказала Клара, дивлячись у його очі, сповнені очікування й легкого смутку. — Обов'язково. І тоді ми зможемо продовжити те, що почали.

Ярослав кивнув, і його обличчя осяялося широкою посмішкою.

— Чекатиму з нетерпінням, — промовив він, і в цій обіцянці звучала сила, здатна подолати відстань. — Ти знаєш, я вже планую, що ми будемо робити.

— Не смій усе розпланувати сам! — з жартівливим докором вимовила, в глибині душі порадівши його наполегливості.

Коли поїзд зупинився, Клара зробила крок назад, але її серце залишалося з Ярославом. Він знову простягнув руку, але вона повисла в повітрі на півдорозі. Чи стануть їхні обіцянки одна одній реальністю? Хто вона йому тепер? Випадкова радість, швидкоплинна можливість відчути себе живим, чи несподівано зустрінута доля, за яку варто боротися?

— Я зателефоную тобі, — додав він, і його погляд сяяв, ніби це були не просто слова, а клятва, обіцянка, що їхні шляхи знову перетнуться.

Вона стояла на пероні, дивлячись, як він сідає в потяг, і їхні погляди не губилися, доки вагони не зникли з поля зору. «Я подзвоню тобі». Ну звісно, усміхнулася вона, прямуючи до виходу. Він подзвонить.

Серце прискорено забилося, коли вона побачила ім'я Ярослава на екрані, тільки-но ступивши за поріг завжди галасливого й жвавого вокзалу. На секунду завмерла, відчуваючи, як тепло розливається по її тілу. Справді, подзвонив! Вона підняла слухавку, хвилювання змішувалося з радістю.

— Привіт, — вимовив Ярослав, і його голос, навіть на відстані, був таким знайомим і рідним, що Клара мимоволі посміхнулася. Вони розлучилися кілька хвилин тому.

— Привіт, — відповіла, намагаючись зберегти спокій, хоча її переповнювали емоції. — Як ти? — запитала, посміюючись.

— Щойно поїхав із Києва, і... мені вже стало порожньо без тебе, — зізнався він, і в його голосі звучало щось більше, ніж просто слова.

Клара ледь не застрибала від радості. Вона не очікувала, що його почуття так швидко проявляться, що він почне сумувати за нею з такою силою. Була здивована і щаслива одночасно.

— Мені теж, — вимовила, і голос здригнувся від ніжності. — Я не можу повірити, як швидко ти став частиною мого дня.

— Я думав про те, як ми гуляли містом, — продовжив Ярослав, і в його голосі чувся світлий трепет. — Думав про те, як ти сміялася, наче світ навколо нас зник, коли ми пили каву в твоєму кафе.

Клара посміхнулася, згадавши їхню прогулянку перед від'їздом. Вона могла майже відчути його присутність поруч, ніби він був тут.

— Я теж про це думала, — зізналася. — Наче казка стала дійсністю. І я доросла, але можу водночас повернутися в дитинство.

— Знаєш, я все ще не вірю, що це відбувається. Немов я нарешті знайшов ту частину себе, яку шукав усе життя. І зараз, коли ти не поруч, мені здається, що я втратив її знову, — вимовив Ярослав, і в його словах звучала така щирість, що Клара не могла стримати внутрішній трепет.

— Ти не втратив її, — з упевненістю сказала вона. — Ми з тобою створили щось прекрасне, і це нікуди не йде. Ми обов'язково побачимося знову. Адже домовилися ж!

Ярослав зітхнув, і Клара могла уявити, як він, можливо, заплющує очі, щоб краще відчути її слова. Її серце наповнилося ніжністю і теплом від цього спілкування.

— Я сподіваюся, що ти скоро приїдеш, — вимовив він із легкою наполегливістю. — Ми можемо продовжити те, що почали. У мене є багато ідей.

— Я теж хочу цього, — відповіла вона, наповнена очікуванням і радістю. — Ми створимо нові спогади, і вони будуть ще більш чарівними. Правда?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍