Читати книгу - "Всесвіт Початок, Вадим Мороз"

— Відвези, будь ласка, Костянтина до його будинку, а після цього повертайся до офісу, якщо маєш бажання.

— Чому б і ні, добре, — відповів Анатолій, усміхнувшись.

Коли Костянтин сів в автівку, він відразу звернувся до Анатолія.

— Тоха…

— Що, друже?

— За тим поворотом мене викинь, окей?

— Та ну, Костян, я не можу. Тобі треба додому!

— Все, добре, висадиш мене там, а сам перекуриш і поїдеш до офісу. Я хочу прогулятися, — наполягав Костянтин.

— Ну добре, — згодився Анатолій, хоча його тривога була помітна.

Анатолій висадив Костянтина неподалік офісу. Костянтин вийшов з автівки і звернувся до Анатолія:

— Дякую тобі, бережи себе, — сказав він, гикаючи через кожне слово.

Анатолій усміхнувся, кивнув і поїхав у бік офісу. Костянтин, залишившись наодинці, глибоко зітхнув, намагаючись зрозуміти, як йому далі жити. Його думки плутались, але він вирішив просто прогулятися, щоб освіжити розум і, можливо, знайти в собі сили рухатися далі.

— Бувай друже.

Костянтин випрямився та подивився в бік двох доріг, якими можна було йти додому. Одна дорога вела по головній вулиці, з освітленням нічних ліхтарів; ця дорога простягалася на шість кварталів до будинку Костянтина, приблизно на сім кілометрів. Інша дорога вела через ліс, і відстань по ній була вдвічі меншою. Для Костянтина різниця була очевидною, як і вибір, яким шляхом іти додому.

Невдовзі Костянтин зайшов до лісу, але швидко зрозумів, що ноги ледве слухаються. Він вирішив присісти на узбіччі ґрунтової дороги. Чим більше він відпочивав, тим складніше йому було контролювати своє тіло, яке просто кричало про потребу відпочинку. Раптом, боковим зором, Костянтин помітив світло фар, яке ставало все ближче й ближче. Він підвівся, підняв руку та спробував прикрити долонею світло, що було спрямоване на нього. І раптом все зникло: ані світла, ані шуму двигуна, ані руху — повна тиша.

Костянтин почав сумніватися в стані свого розуму і запитувати себе, чи не сходить він з глузду. Він вирушив у бік дому і майже на виході з лісу помітив коло подібний об'єкт, біля якого стояв гуманоїд, що показував рукою на вхід у корабель. Костянтин повільно почав підходити до об'єкта та гуманоїда. Чим ближче він наближався, тим більше переконувався, що це той самий гуманоїд, якого він раніше врятував.

Наблизившись до гуманоїда, Костянтин відчув, що спілкування буде складним. Це не було звичайне спілкування — скоріше, це нагадувало передачу інформації в поєднанні з голосовими поясненнями. Він чітко розумів наміри запиту, який надходив до нього, а також відчував емоції, що супроводжували цю передачу. Описати чи пояснити це словами було неможливо.

— Мене звати Тррее, вас запрошує на зустріч Наавві, — промовив гуманоїд.

Костянтин зрозумів, що намір добрий і що йому нічого не загрожує, але певна недовіра все ж таки не давала спокою.

— Розумію, але підстав боятися чи не довіряти вам у мене немає, адже все могло б бути по-іншому, — відповів Костянтин, ледве тримаючись на ногах, оскільки його хитало в різні боки.

Костянтин зайшов у середину корабля та помітив ще двох гуманоїдів. Вони дивилися на нього: з одного боку з повагою, а з іншого — з недовірою. Тррее сів навпроти нього, дістав прилади, один з яких підніс до носа Костянтина. Як тільки він його підніс, прилад начебто ожив і перетворився на біологічний організм, який заліз в обидва отвори носу. У цей момент щось хруснуло, і Костянтину стало трохи боляче, але лише на кілька секунд.

— Це для повітряної модуляції твого тіла, — пояснив Тррее, — а це допоможе більш коректно працювати з модуляцією контакту з нашим видом.

Костянтин, все ще відчуваючи легкий дискомфорт, намагався зосередитися на словах гуманоїда, намагаючись зрозуміти, що чекає на нього далі.

Тррее простягнув свої довгі пальці до затилку Костянтина і, здається, щось приклеїв до нього. За відчуттями, це був маленький шматок металу. Незабаром Костянтин відчув, як цей прилад почав повзати по його шиї, наче павук, шукаючи щось. Його тіло відчувало цю дію як легке поколювання, а раптом прилад зупинився, і всі його щупальці не лише вглибилися в шкіру на потилиці, але й проникли в м'язи та нервову систему мозку. Костянтин відчув, як його пальці на руках і ногах почали неконтрольовано тремтіти, а незабаром легкий лоскот у мозку супроводжувався спалахами світла, який тривав декілька секунди.

— Якщо у тебе є запитання, Костянтине, прошу, став їх. У нас є приблизно двадцять хвилин, тож не зволікай, - промовив Тррее.

Вхідний трап зачинився, і корабель став майже прозорим, швидко піднімаючись у небо. Менше ніж за десять секунд він причаївся на орбіті Землі. Тррее знову звернувся до Костянтина:

— Гадаю, планету ти бачиш вперше?

— Як гарно — промовив Костянтин, не в змозі відірвати погляд від краси, яка його оточувала.

Костянтин, навіть у найсміливіших мріях та снах, не міг уявити всього того, що він спостерігав своїми очима. Це потрібно було не тільки бачити, а й відчувати. Усе навколо здавалося відкритим спокійним та прекрасним: куди б Костянтин не поглянув, все було видно на 360 градусів. Оболонка корабля була ніби прозорою, і Костянтин відчував, ніби перебуває у відкритому космосі. З усіх боків його оточували зірки та безмежність, проте він не міг не помітити самого корабля.

У центрі знаходилася прозора колба, в якій плескалася справжня зірка в чорній матерії. Окрім біологічних, комфортних крісел, у кораблі не було ні кнопок, ні панелей – нічого. Костянтину було не зрозуміло, як вони керують цим апаратом. Незабаром Тррее звернувся до одного з гуманоїдів:

— Нііккіш, аинтур, каре па чим, ка фуукуу (це означало: «Відправляємося до експедиції на планету Марс»).

Костянтин чітко чув не лише голос, але й намір, розуміючи, про що говорить Тррее. Вражаюче, що не було жодних звуків – усе відбувалося в його голові, і всі розуміли один одного без жодного контексту.