Читати книгу - "Кров і попіл, Анна Джейн"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він повільно підняв голову.
Лаура стояла у дверях, тримаючи в руках чашку кави.
— Я не сплю вже давно, — відповів він.
Вона зайшла всередину, поставила чашку на стіл і сіла навпроти нього.
— Знаєш, я бачила таких, як ти. Тих, хто прагнув змінити правила гри. Дехто вигравав. Дехто – ні.
Лео втупився в темну рідину у своїй склянці.
— І як думаєш, яким буде мій фінал?
Лаура трохи нахилилася вперед.
— Це залежить тільки від тебе. Але пам’ятай: той, хто занадто довго дивиться у безодню, ризикує побачити в ній своє відображення.
Лео усміхнувся.
— Я вже давно бачу в безодні тільки себе.
Ніч огортала місто, і тінь останньої битви вже нависала над ними.
Лео стояв біля панорамного вікна свого кабінету, дивлячись на нічне місто. Вогні хмарочосів виблискували, мов коштовності, але він бачив за ними дещо інше — вулиці, залиті кров'ю, і тіні, що ховалися в темних провулках. Це було його місто. Його війна.
Лаура все ще сиділа навпроти, уважно спостерігаючи за ним. Вона добре розуміла цей погляд – погляд людини, яка стоїть на межі вибору.
— Ти все ще вагаєшся? — її голос був спокійним, але водночас напруженим.
Лео повільно кивнув, не відриваючи погляду від вулиць.
— Я знаю, що іншого виходу немає. Але я не можу позбутися відчуття, що ми втрачаємо більше, ніж виграємо.
Лаура схрестила руки на грудях.
— Це завжди так. Війни ніколи не приносять справжньої перемоги, Лео. Вони лише змінюють правила гри.
Він усміхнувся, але в цій усмішці не було радості.
— І що мені робити?
Лаура відповіла не одразу. Вона піднялася, підійшла до вікна і, як і він, подивилася вниз.
— Роби так, як велить тобі серце. Але пам'ятай, що після цього шляху назад не буде.
Коли годинник пробив північ, у головній залі особняка зібралися найближчі союзники Лео. Маріо, Джуліо, Лоренцо – всі вони сиділи за довгим столом, очікуючи на слово лідера.
Лео зайшов, його погляд був холодним, непохитним.
— Завтра вночі ми наносимо удар.
Ніхто не здивувався. Усі знали, що цей момент неминучий.
— Клан Россі ослаблений, але не зламаний. Вони чекають, що ми підемо на переговори, але ми цього не зробимо. Ми атакуємо першими.
Маріо кивнув.
— Ми знаємо, де вони будуть. Є шанс, що вони планують засідку.
Лео коротко посміхнувся.
— Нехай спробують.
Лаура перехрестила руки на грудях.
— Що буде після?
Лео зустрів її погляд.
— Після? Якщо ми переможемо, то перепишемо правила. Якщо програємо... Ну, тоді нас уже ніщо не турбуватиме.
Тиша. Ніхто не хотів говорити вголос те, що було очевидним – це або їхній тріумф, або кінець.
— Завтра вночі, — повторив Лео. — І більше ніяких помилок.
В особняку панувала напружена тиша. Кожен готувався по-своєму: хтось перевіряв зброю, хтось молився.
Лео вийшов на задній двір, запалив сигарету і глибоко затягнувся. Дим обпік горло, але він не відчував болю.
Лаура підійшла тихо, зупинившись поряд.
— Ти готовий?
Він кивнув, не відводячи погляду від зірок, які мерехтіли на чорному небі.
— Я народився готовим.
Вона спостерігала за ним кілька секунд, а потім усміхнулася – сумно, майже з жалем.
— Тоді ходімо. Ніч нас чекає.
Він кинув недопалок у траву і розчавив його підбором.
— Так. Час починати війну.
Лео стояв на балконі, спостерігаючи за тим, як темрява оповиває місто. Нічний вітер ніс із собою запах дощу, асфальту й сигаретного диму, що лунав із вікон сусідніх будинків. Десь унизу з вулиці долинали звуки автомобілів, але для нього все це було лише фоновим шумом перед бурею.
Його думки були зосереджені на завтрашній ночі. Він не був новачком у війні, але цього разу все відчувалося інакше. Ставки були надто високі, а довіра занадто крихкою.
Ззаду почулися кроки. Лаура підійшла і сперлася на поруччя поруч із ним, її темне волосся ледь рухалося на вітрі.
— Ти пам’ятаєш, як це почалося? — тихо запитала вона, не відводячи погляду від вогнів міста.
Лео ледь помітно посміхнувся, не повертаючись до неї.
— Усе починається однаково — із жадібності, крові та брехні. І завершується так само.
Лаура кивнула.
— Ти міг би втекти. Покинути це все. Жити нормально.
Він зітхнув, кинувши на неї швидкий погляд.
— А що таке "нормально"? Відмовитися від того, ким я є? Забути, що моя сім’я загинула через цих людей? Ні, Лауро. Це вже не про гроші, не про владу. Це про справедливість.
Вона уважно подивилася на нього, ніби намагаючись знайти в його очах відповідь.
— Справедливість? Чи помсту?
Лео не відповів одразу. Він зробив ще одну затяжку, випускаючи дим у нічне повітря.
— Іноді вони — одне й те саме.
У підвалі особняка Маріо і Лоренцо розкладали зброю на столі, перевіряючи кожен пістолет, кожен автомат, кожен ніж.
— Ми втратили двох людей минулого тижня, — сказав Маріо, перевіряючи магазин. — Їхні тіла знайшли в річці. Це Россі дали нам сигнал.
Лоренцо стиснув щелепи.
— А ми дамо їм відповідь.
Лео увійшов до приміщення, його постава була напруженою, але впевненою.
— Жодних помилок, хлопці. Цього разу ми не просто б'ємо у відповідь. Ми викорінюємо проблему.
Маріо кивнув, але його погляд був серйозним.
— Ти впевнений, що хочеш зайти так далеко? Якщо ми підемо на них зараз, вороття не буде.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кров і попіл, Анна Джейн», після закриття браузера.