Читати книгу - "Кров і попіл, Анна Джейн"

Ось і все. Старий лев упав.

Але чому він не відчував полегшення?

Позаду нього почулися кроки. Його люди вийшли з тіні, хтось із них підняв пістолет Карло, хтось почав швидко переглядати його кишені.

Маріо, один із найвірніших бійців Лео, підійшов ближче:

— Що далі, бос?

Лео повільно підняв очі. Його погляд був темним, порожнім.

— Заберіть тіло. Нехай усі знають, що Карло Россі більше немає.

Маріо кивнув і віддав наказ.

Двоє людей підняли мертве тіло Карло, наче стару ляльку, і понесли до чорного фургона, що чекав неподалік.

Лаура зробила крок ближче до Лео, придивляючись до нього.

— Ти щось не так собі уявляв?

Він на мить затримав на ній погляд, а потім ледь чутно засміявся.

— Я уявляв, що після цього стане легше. Але, здається, це лише початок.

Вона кивнула, викидаючи недопалену сигарету в калюжу.

— Воно завжди так. Коли вбиваєш короля, треба бути готовим сісти на його трон.

Лео глянув на нічне місто перед собою. Світло ліхтарів відбивалося у вітринах зачинених магазинів, десь у далечині завивав сирена.

Він знав: завтра цей світ вже не буде таким, як вчора.

І якщо він виживе в цьому пеклі, то лише як новий король.

Холодне повітря ночі заповнювало легені, обпікаючи зсередини. Лео стояв нерухомо, дивлячись на тіло Карло, яке вже зникало у темряві разом із людьми, що несли його. Кров ще парувала на мокрій землі, змішуючись із дощовими краплями, що залишали тонкі сліди на асфальті.

Лаура не відводила від нього очей. Її обличчя залишалося спокійним, але погляд був пронизливий. Вона бачила те, чого не бачив ніхто інший – вагання в його очах, тінь сумніву, що починала пробиратися крізь броню рішучості.

— Це не кінець, правда? — її голос був тихим, майже пошепки, але в ньому чулося розуміння.

Лео повільно підняв голову, зустрічаючи її погляд.

— Це завжди тільки початок.

Він провів долонею по обличчю, стираючи невидиму втому. Пальці тремтіли.

— Я думав, що коли Карло помре, усе стане простіше. Що місто, нарешті, буде моїм. Але зараз я бачу тільки руїни. І над ними — я.

Лаура зітхнула, схрещуючи руки на грудях.

— Люди, які воюють за владу, ніколи не отримують того, що хочуть. Вони думають, що після останнього удару все владнається. Але на місці одного мертвого ворога завжди з’являється інший.

Лео гірко посміхнувся.

— Ти говориш, наче прожила сотню життів у цьому бізнесі.

Вона стиснула губи, не поспішаючи відповідати.

— Я бачила, як такі, як ти, піднімаються і падають. І знаю, що цей шлях не веде до спокою.

Вітер зірвав із землі кілька сухих листків, закрутив їх у повітрі і поніс геть, мов розірвані сторінки книги, яку ніхто більше не читатиме.

Лео озирнувся через плече. Його люди чекали наказів. Кожен з них розумів, що зараз вирішується їхнє майбутнє.

Він глибоко вдихнув і повільно видихнув.

— Завтра ми зберемо всіх. Я оголошу, що війна закінчена. Що Карло Россі більше немає.

Маріо кивнув, уважно слухаючи.

— І що з тими, хто ще залишився?

Лео знову глянув на Лауру. Вона мовчала, але в її очах було те саме питання.

Він стиснув кулаки.

— Ніхто не повинен сумніватися. Якщо хтось не прийме нові правила — він не залишиться в цьому місті.

Його слова прозвучали майже спокійно, але у них відчувалася остаточність.

Маріо посміхнувся.

— Значить, завтра буде багато роботи.

Лео не відповів. Він ще раз глянув на місце, де нещодавно лежало тіло Карло, і ледь чутно промовив:

— Справжній король ніколи не сумнівається у своїх рішеннях. Інакше він стане просто ще одним мертвим левом у цій грі.

Наступного ранку повітря в особняку було густим, мов чорний дим після пожежі. Люди Лео зібралися у великій залі, що колись слугувала для родинних святкувань. Тепер вона була наповнена напруженим мовчанням і похмурими обличчями.

Лео стояв у центрі, повільно оглядаючи всіх. Очі кожного з присутніх виблискували різними відтінками емоцій: страх, лють, сумнів, бажання помсти. Маріо стояв ліворуч, тримаючи руки схрещеними на грудях. Лаура – праворуч, її обличчя залишалося непроникним, але погляд уважно слідкував за кожним рухом Лео.

— Карло Россі мертвий, — сказав він нарешті, і слова розрізали тишу, мов лезо ножа.

Дехто полегшено зітхнув, інші тільки сильніше напружилися.

— Але ворогів у нас ще достатньо. Ми не можемо розслабитися, бо саме в такі моменти нас атакують.

Він зробив кілька кроків уперед, поглядом зупиняючись на кожному з присутніх.

— Я не питаю, чи ви готові. Я знаю, що ви готові. Але перш ніж ми підемо далі, я хочу, щоб кожен із вас запам’ятав одну річ: це останній шанс. Якщо ми не візьмемо місто зараз, його візьмуть інші. Ті, хто сидять у тіні і чекають, коли ми ослабнемо. Ті, хто хоче нашої смерті.

Маріо кивнув, підтверджуючи його слова.

— Ми всі знали, що цей день прийде. Тепер питання в тому, хто виживе після нього.

Хтось усміхнувся, інші схвально загомоніли.

Лаура зробила крок уперед.

— І що далі, Лео?

Він поглянув на неї, в очах блиснула втома, але також і рішучість.

— Далі ми наносимо останній удар.

Наступні години минули у ретельному плануванні. Кожна деталь була розглянута, кожен можливий сценарій – прорахований. Лео розумів, що цей момент визначить усе.

Пізно ввечері, коли більшість його людей вже розійшлися, він залишився у кабінеті наодинці з думками. Склянка віскі стояла на столі, але він навіть не торкався її.

— Не можеш спати?