Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

Вряди-годи Зеленський запрошував своїх працівників подивитися фільм у конференцзалі — там був найбільший телеекран у бункері. Навколо вибору фільму для перегляду точилися жваві дискусії, хоча останнє слово було за Зеленським. Серед його кумирів у дитинстві були радянські кінорежисери, як-от Леонід Гайдай, чиї роботи попри сувору цензуру тих часів все одно залишалися чарівними та зазвичай смішними. В одній із них Іван Грозний помінявся місцями з кербудом — керівником радянського житлового будинку. Для покоління Зеленського ці фільми були класикою, а їхній перегляд — ритуалом. Однак у бункері президент зрозумів, що більше не може терпіти радянські комедії, які з дитинства формували його особистість.

— Вони викликають у мене відразу, — казав він.

Війна їх отруїла. Замість радості й ностальгії, що їх колись навіювали ці фільми, тепер Зеленський відчував холодну нудотну порожнечу.

Команда віддавала перевагу новинкам Голлівуду. Першим подивилися бойовик «13 годин» про трагічну облогу американського посольства у Бенгазі, Лівія, 2012 року. Декого сюжет зачепив за живе, адже надто перегукувався з їхньою реальністю. У фільмі група урядовців переховується в укріпленій резиденції, доки їх звідти не витягують і не вбивають. Сцени насилля настільки нагадували найгірші страхи радників Зеленського, що один з них не витримав і пішов спати.

Коли хотілося усамітнитися, вибір варіантів був невеликий. Лише одиниці з вищих посадовців мали окремі помешкання. Решта в основному жила по двоє у крихітних кімнатах. Меблювання складалося з письмового столу, лампи, кількох полиць — і ледь лишалося місце, щоб двійко-трійко людей могли витягнути ноги й поспати. У перші дні співробітникам, які почувалися виснаженими, доводилося блукати коридором у пошуках порожньої кімнати, де можна було б на кілька годин провалитися у сон. Згодом кожен обрав собі постійне місце, на зміну грудкуватим матрацам прийшли тверді розкладачки, вузькі, та все ж трохи зручніші. Вентиляційні канали мали металеві решітки з отворами у вигляді рибної луски; крім них та українських прапорів на стінах, іншого декору не було.

У жінок, тих небагатьох, що мешкали в бункері, виникали додаткові незручності, пов’язані з приватністю та гігієною. Юристка Пашинна у перший день навали не взяла із собою на роботу навіть змінного одягу — і додому не поверталася тижнями. Тож хтось із прибиральників бункера приніс їй одяг та інші необхідні речі. Працівники з обслуги бункера, майже всі жінки, мали окрему вбиральню з душем, і запрошували Пашинну ними послуговуватися. Дні минали в постійній метушні з невідкладних справ і надзвичайних ситуацій. Директори лікарень телефонували й вимагали евакуювати пацієнтів. Напіввійськові загони добровольців дзвонили й просили зброю та припаси. Пашинна спорядила цим загонам стільки бронежилетів, що колеги стали називати її Ліля-Бронік. Прізвисько прижилося.

Щоб допомогти команді з безкінечним потоком справ, Зеленський запросив жити в бункер ще персонал офісу. Багато хто зголосився. Серед тих, хто прибув пізніше, опинився Сергій Лещенко, відомий журналіст, коментатор і колишній депутат, який консультував виборчу кампанію Зеленського 2019 року. Довготелесий і балакучий, з повним набором ортодонтичних брекетів, які надавали йому молодшого вигляду, сорокаоднорічний Лещенко на момент вторгнення працював у наглядовій раді державної Укрзалізниці, і перші дні роз’їжджав країною на імпровізованих рекогносцирувальних потягах, які виявилися цінним джерелом розвідданих про розташування й пересування ворожих військ.

На той час невеликого українського флоту розвідувальних дронів катастрофічно не вистачало для спостереження за всім фронтом, і армія мала лише обмежений доступ до супутникових знімків. Зате по всій Україні розкидано тисячі залізничних станцій, і на багатьох із них співробітники почали виконувати роль спостерігачів, виявляти наближення російських танків і літаків та передавати інформацію начальству й далі по ланцюжку. Телефон Лещенка став центром зі збору та обробки цих депеш, які він пересилав контактам з президентської адміністрації. На другому тижні навали Єрмак запросив Лещенка жити в бункер. У команді вирішили, що його досвід журналіста й блогера стане в пригоді для протидії російським наративам про війну. Спускаючись під землю вперше, Лещенко не уявляв, чого очікувати. І, на свій подив, потрапив в атмосферу, що зовнішньо й за відчуттями нагадувала підводний човен у ворожих водах. Усі суворі й пильні, збуджені відчуттям небезпеки. Зеленський, який завжди був вимогливим шефом, у бункері став ще нетерпимішим до неробства. Хотів знати, чим зайняті члени команди, що в них далі за розкладом, що вони можуть або мають робити.

Звичні офісні інтриги та миття кісточок, судячи з усього, відкинуто. Стару ворожнечу тимчасово забуто. Навіть найпрозаїчніші завдання — скласти чернетку пресрелізу, скажімо, або накидати ключові питання для президентської телефонної розмови — працівники сприймали як справу надзвичайної значущості. Керівництво цими людьми створювало такий рівень стресу, який Лещенко рідко відчував у своєму житті, і це дивним чином впливало на відчуття часу — розтягувало його, ніби в галюцинації. Дні сприймалися годинами, а години — днями. Страх, казав мені Лещенко, ставав гострим лише у хвилини перед сном.

— От тоді реальність доганяє. Тоді лежиш і думаєш про бомби.

Хоча вони знали, що російські сили наблизилися до столиці, бої у передмістях часом видавалися далекими. Президент зі співробітниками здебільшого сприймали лінію фронту через екран, адже кадри битв і ракетних атак часто з’являлися у соцмережах раніше, ніж військові могли доповісти Зеленському деталі. Президент з помічниками нерідко збиралися навколо телефону чи ноутбука та осипали прокльонами світлину руйнувань або вітали радісними вигуками удар дрона по російському танку.

— Оці кадри були улюблені, — показує Лещенко відео, на якому в повітрі вибухає російський гелікоптер.

На деяких відео російські солдати корчилися в муках після того, як поруч вибухнула граната чи снаряд, але помічники президента не відчували співчуття до вбитих на цих моторошних кадрах, не мали жалю до їхніх страждань. Смерть загарбників була одним з небагатьох джерел оптимізму в бункері, поруч із воєнними баладами, що їх українці складали, записували на відео та публікували онлайн. Деякі розлетілися по всій країні та грали без перерви. Ось одна з них:

А наші люди, а українці

Проти русні об’єднали вже цілий світ,

І скоро зовсім русні не буде,

А буде мир на всій землі.[108]

Для членів адміністрації, що залишалися на поверхні, війна відчувалася ближчою, а загрози — сильнішими. Багато хто почав жити як кочовики: переїздити з місця на місце, щоб мінімізувати ризик викрадення.

Дехто з них розповів мені, що найбільша небезпека тоді походила від російських ударних груп, які проникли до Києва й полювали на Зеленського та його близьких помічників. Однак рішення держави роздати громадянам зброю також зробило пересування містом небезпечним. У самому лише Києві влада видала двадцять п’ять тисяч