Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

Вулик

Через два дні після відплиття останнього корабля, Рібел був мертвий.

Без попелу. Без крові. Лише тиша. І вітер, що гуляв порожніми вулицями, колихав покинуті канати, відчинені двері, порожні колиски. Камені ще зберігали тепло. Здавалося, місто просто заснуло…

І саме в цю мить увійшов Дактарус.

Він ішов не сам. З ним було не більше десяти осіб. Усі — в чорних обладунках, з масками. Йшли неквапно, як господарі, що повернулись у покинутий дім.

На вулицях не було нікого. Лише їхні кроки й звук пилу під чоботами.

Дактарус мовчав. Він оглядав усе: стіни, розмальовані крейдою, сходи, біля яких лежали порожні мішки, колодязі з накритими кришками.

І все, що він бачив — тішило його.

— Вони пішли, — промовив один із воїнів.

— Ні, їм допомогли.— відповів Дактарус. — Але вони тільки відклали фінал.

Вони дісталися в’язниці. Біля входу залишилися двоє. Решта — всередину. Дактарус сам відчинив останні двері. Всередині, у півтемряві, сидів один — зв’язаний, брудний, але живий.

Нубій.

Він підвів голову. У його очах було очікування. Але не страх.

— Я знав, що ти прийдеш. Я відчував тебе ще за 50 кілометрів.

Дактарус присів навпроти.

— Ти знав, що я тебе не залишу. Ти потрібен.

— Я зрадив тебе. Я допоміг їм втекти від тебе.

— Ні. Ти виконав свою роль. А тепер зіграєш іншу. Дивись, як вони тобі віддячили. Закували в кайдани та кинули помирати.

Нубій усміхнувся:

— я вірив їм. Я волів піти з ними. Але вони, певно здогадались, що через мене можуть бачити інші, можеш бачити ти.

— Це була лише перевірка. Їм дали вибір. І вони вибрали. Тепер їхня нова легенда — у відкритому морі. Ти сам мені підіграв. Доповнив легенду.

— Я хотів щоб вони обрали правильний шлях.. 

— А ми… залишимось. І хай вони думають, що це був відступ. Насправді — це був хід. Один із багатьох. Усе, що сталося — частина великого кола.

Він підвівся, розв’язав Нубія.

— Ходімо. Тут іще залишився пил пам’яті. Ми збудуємо з нього щось… гідне легенди. Під цим містом, чудова земля. Гідна нового вулика. Звідси все й почнеться.

І поки перші тіні падали на вулиці Рібела, двоє людей, які були союзниками й ворогами, знову вийшли на світ.

Рібел був порожнім. Навіть вітер більше не шепотів у його вузьких вуличках. Він просто проходив повз, як мандрівник, що шукає тепло в покинутому домі.

А в середині старої ратуші, за грубим кам’яним столом, Нубій і Дактарус сиділи один навпроти одного. Вогонь у вогнищі палав не заради затишку — заради символу. Це було єдине джерело руху в цьому застиглому місті.

— Ти змінився, — сказав Нубій. — Колись ти був божевільним, а тепер… ти став тим, кого боїться саме час. І як я зрозумів, тепер ти знаєш як вирощувати армію самотужки.

— Я не змінився. Просто світ нарешті став таким, яким я завжди його бачив.

— Ти відпустив їх. Дозволив піти. Чому? Хоча бачив що тут відбувається та міг прийти будь якої миті.

— Бо кожен народ заслуговує на шанс утекти, — відповів Дактарус. — Я дав їм час. Але не мир. Вони знають, що це не кінець. Я хочу, щоб усе життя вони пам’ятали, що одного дня я знову стану тінню на їхньому горизонті.

— А Комрад? — спитав Нубій.

— Комрад зробив свій вибір. Вони вирішили стати написом на камені. У цьому є повага. У цьому — безглуздість. Я не проти їхнього стояння. Але воно — марне. Їх накриє перший крик світанку.

Нубій підвівся, підійшов до розбитого вікна.

— А ти? Що тепер? Усе закінчено?

Дактарус посміхнувся. Повільно встав, натягнув рукавиці.

— Закінчено? Ні. Все тільки починається.

— твоїм амбіціям немає меж.

Дактарус підійшов ближче, зупинився поряд.

— У нас з тобою залишилася одна незавершена справа. Те, що ти повинен побачити сам.

— Що саме?

— Не питай. Я сам ще не бачив. Я лише віддав наказ все підготувати. Краще — зрозумій.

Вони вийшли з будівлі. Біля воріт їх чекали два чорні скакуни. Один з воїнів мовчки подав поводи.

Дактарус сів у сідло. Нубій — слідом.

Перш ніж рушити, Дактарус повернувся до розірваного прапора Рібела, що висів над брамою.

— Вони пішли. Але пам’ять залишиться не в піснях. А в тому, як ми завершимо коло.

І вони поїхали в ліс — туди, де починалось багато чого, і де тепер мало розпочатися щось більше.

Тим часом на кораблі:

Море було спокійним, ніби саме час вирішив дати втікачам перепочинок. Над горизонтом — рівна смуга туману. Під ногами — тремтіння дощок і важке дихання хвиль. Кораблі Рібела пливли, мов важкі сни, витягнуті в лінію, що губилася у безкраїй воді.

Івар сидів на кормі, звісивши ноги за борт. Навколо — чужий, ще не підкорений світ. На його кораблі — п’ятнадцятеро людей. Серед них Хвітсерк, Дрім, один зі старійшин, кілька молодих воїнів, родина з трьома дітьми й стара жінка, яка весь час в’язала — навіть у качці.

— Скільки вже днів? — спитав Хвітсерк, спираючись на щоглу.

— П’ятий, — відповів Івар. — Шостий, якщо рахувати день виходу.

— І досі нема землі.

— Може, вона нас боїться, — усміхнувся Івар. — Або чекає, поки ми розчаруємось.

Хартлесс підійшла від борту:

— Учора бачила морських птахів. Значить, суходіл десь є. Або в них гнізда плаваючі, як у нас.

— Все, що у нас залишилось — це жарти, — зітхнула Дрім, сідаючи поруч з Іваром. — Але я рада, що ми ще можемо сміятися.

— Бо сміх — остання фортеця, — відповів Хвітсерк. — Поки він є — ми живі.

Івар підвівся. Окинув поглядом увесь флот. За ними тяглася гладенька лінія десятків суден — мов караван надії. На дальньому краю — два вантажні кораблі. Один — із зерном і металом. Інший — із тваринами.

— Гадаєш, вони нас наздоженуть? — тихо спитала Хартлесс, вдивляючись у горизонт.

— Ні, — сказав Івар. — Думаю, вони відпустили. Але це не прощення. Це… спостереження. Наче ми не пішли. А стали частиною їхньої легенди.

— А що буде, коли причалимо? — спитала Дрім.

— Буде земля. І вітер. І страх. Але буде й вибір. Знову. І знову. Доки ми не станемо не тими, хто втік, а тими, хто вижив.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍