Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

∞22∞

БОГДАН

Оля сидить навпроти й із задоволенням смакує омлет, приготований мною. На столі, окрім тарілок зі сніданком, уже стоять філіжанка з кавою для мене й кухлик побільше — для неї.

Не можу повірити, що ще якихось десять хвилин тому ми витворяли на цьому столі щось неймовірне. У найхтивіших фантазіях не міг уявити, що Оля така гаряча, відверта, спокуслива. Що з нею може бути так… дахозносно.

Хочу залишитися й продовжити. Або просто бути поруч, насолоджуючись її теплом, яке вона випромінює. Але сьогодні субота, і, на відміну від мене, Оля має робочий день. Тож мені треба збиратись, аби не заважати моїй дівчинці працювати.

На душі — легкість і спокій. Наш спільний сніданок відчувається таким природним, як і спільний сон. Хочу повторення. Схоже, я прив’язуюсь до неї. Хочу більшого, ніж пропонував на початку.

Коли вперше піддав сумніву поверховість наших стосунків — вона злякалася й утекла. Чи змінилося зараз для неї бодай щось? Чи дозволить вона побудувати щось глибше й серйозніше? Із взаємними зобов’язаннями… Лячно питати й порушувати ідилію між нами. Розберуся поступово.

Я вже одягнений, допиваю каву, цілую на прощання цю звабливу жінку — і йду.

Удома мене зустрічає вже знайома тиша. Добре, що в доньки вихідний — ми розмовляємо значно довше, ніж у будні. Але в неї гуртки, тож вона відключається, попередньо розповівши, що нарешті помирилась із подружками, учора отримала «відмінно» з літератури, а сьогодні має подвійне тренування з балету, бо сильно відстає від інших дівчат її віку. Слухаю й підтримую донечку, як можу. На відстані. Але залюбки обійняв би, сам відвіз би на заняття й зробив би ще купу речей. Та все це поки лише в планах.

Наступне в моєму розкладі — тренування з баскетболу.

До повномасштабного вторгнення я був членом аматорської команди, але зараз нас залишилося надто мало: хтось пішов добровольцем, когось мобілізували, хтось поїхав за кордон. Легально чи ні — не уточнював, не в тих ми стосунках. Просто грали разом двічі на тиждень. Тепер зустрічаємося двічі на місяць із тими, хто залишився.

Приїжджаю до спортивного клубу, де ми орендуємо зал. Спочатку йду на тренажери, щоб трохи розім’ятись, бачу своїх хлопців. Заходимо в зал уже розігрітими — інші роблять так само, як і я: тренуються перед грою.

Після розпуску команди наші тренування перетворилися на просту гру. Кидаємо м’яча в кошик, перехоплюємо, ведемо, знову цілимось у кільце. Щоб було веселіше, придумали традицію: той, хто заб’є найменше, пригощає всіх кисневими коктейлями на барі.

Але сьогодні хлопці хочуть піти в справжній бар, і Євген — він сьогодні має пригощати — погоджується на цей план. А мені чомусь не хочеться. Я не найстарший серед них, та сьогодні почуваюсь дідом. Хочеться повернутись до квартири жінки, з якою прокинувся вранці, й назвати її своєю.

Знаходжу привід відмовитись і їду додому.

Перевдягаюсь, замовляю якусь гарну квітку в горщику, телефоную Олі — але вона не відповідає. Може, приїхати без попередження? Але це погана ідея — ми ще не в таких стосунках.

Набираю ще раз — і знову мовчання.

Хлопці в спільному чаті викладають фото з бару, в який пішли. Від нічого робити, переглядаю й ставлю лайки.

Одна зі світлин привертає мою увагу: на задньому фоні — Оля. У спокусливій сукні.

Що вона там робить? І з ким?..

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍