Читати книгу - "Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер"

Патрик

Лів йшла за ним мовчки, сльози вже висохли на її обличчі. Він хотів якось підтримати її, але не мав потрібних слів.

–Сюди.

Лів підвела погляд і нахмурилась.

–Куди, «сюди»?

–Ці двері.– киваючи вбік, сказав Патрик.

–Там нема дверей, Патрику.– хитала головою розгублена дівчина.

Хлопець нахмурився і торкнувся дверей рукою, показуючи Лів. Вона знову похитала головою:

–Там гола стіна.

–Не може бути.– він відчинив двері і зробив крок всередину.– А зараз? Бачиш кімнату?

–Ні. Ти просто застряг у стіні.

Патрик повільно повернувся і застиг. Квартира, з якої він з’їхав півтора року тому. Маленька студія з кухонними шафками блідо-блакитного кольору, маленьким острівцем, де була вмонтована раковина. Синій двомісний диван, телевізор з широким екраном на стіні. Все було так, як він пам’ятав. З його пам’яті в ту ж мить зникла Лів, випробування і все, заради чого він тут. У вхідні двері постукали. Хлопець пішов до виходу з квартири і відчинив, наскільки дозволяв ланцюжок.

Сусід, Джейсон, переїхав сюди десь із місяць тому. В нього було коротко стрижене каштанове волосся і дуже гарні золотисто-карі очі. Він всміхнувся Патрику.

–Що? Знову двері зачинились?– спитав він у сусіда.

Джейсон мило всміхнувся.

–Так…

Патрик зачинив двері, знявши ланцюжок, і відчинив їх знову.

–Знаєш, твій орендодавець може виселити тебе за те, що ти вже вшосте його викликаєш з другим комплектом ключів.– зазначив Патрик, впускаючи Джейсона.

–Знаю, він обматюкав мене по телефону і пригрозив, що видасть новий комплект сусідам.– увійшовши, сказав Джейсон.– Я запропонував тебе.

–Яка довіра…– зітхнув Патрик.

–Чом би й ні? Я все одно щоразу в тебе тусуюсь.

–Ну, звісно…–Патрик дістав друку чашку і налив туди гарячої кави.–Ти голодний?

–Направду, так. Я не встиг поснідати.

–Гаразд. Є сандвіч з арахісовою пастою. Пригощайся.

–Е…

Патрик спинився:

–Що?

–Я краще з джемом, якщо є.– всміхнувся Джейсон.

–Звісно.–Патрик повернувся до холодильника.

–Я сам.– всміхнувся Джейсон, відчинивши дверцята.

–Слухай, може час виділити для тебе окрему полицю в холодильнику?

Джейсон розреготався, діставши банку абрикосового джему і ніж для масла.

–Я здивований, що після стількох сніданків, ти досі цього не зробив.

За той місяць, що Джейсон заявлявся до нього, Патрик усвідомив, що має змішані почуття до хлопця. Він був приємним, кумендним і його очі змушували Патрика раз по раз затримувати подих.

Випереджаючи ваші підозри: сам Патрик ніколи не задумувався над власною орієнтацією. У старших класах він зустрічався з Монікою Гейдж, та вона кинула його на випускному, зізнавшись, що зраджувала йому з форвардом команди по футболу Лоґаном Лейком. Він, звісно, засмутився, але не був надто здивованим. Тоді всі питали, що така красуня знайшла у тому ботанові. У коледжі історія повторилась, тільки тепер це була Даяна Шоунфілд, яка на одній з вечірок зрадила Патрику одразу з двома хлопцями. І він знову відчував образу, але крім неї більше нічого. Він не помічав якогось потягу ні до хлопців, ні до дівчат. Йому подобалась людина – інше значення не мало. Зради не дивували його, бо він підсвідомо їх навіть виправдовував. Хлопець був зайнятий навчанням і практикою і стосунки, за великим рахунком, його не надто турбували, бо протікали десь на тлі. Він притримувався кредо: є – чудово, немає – нічого страшного.

Після коледжу Патрик повністю присвятив себе роботі і не шукав стосунків, він не мав жодного бажання їх мати, бо це означало б витрачати менше часу на поліпшення своїх професійних навичок, і більше на людину, яку обрав в якості партнера.

Все життя він відкладав стосунки на потім, бо він же має жити за планом: здобув освіту, отримав хорошу роботу, підняв свій професійний рівень, вийшов на пристойний дохід, і от йому вже років тридцять п’ять можна і заводити сім’ю. Хоч це здавалось йому правильним, це були не його бажання, а те, чому навчали його батьки. Чого хотів він сам? Мабуть, щоб його просто ніхто не чіпав. Щоб не лізли зі своїми порадами і розповідями, не вчили його жити і не вивалювали на нього всі свої проблеми. Він хотів просто бути окремо від більшості людей. Бо справа в тому, що Патрик не був соціопатом, ні, він міг побудувати нормальну комунікацію з людьми, але ніколи не прагнув цього. А соціум такого не пробачає, адже якщо ти, як істота соціальна не прагнеш підтримувати постійне спілкування – ти одразу ж перетворюєшся на мішень. З тобою якась проблема, тобі треба вийти із зони комфорту. Чому ніхто не думає, що комфорт це якраз про те, де тобі добре? Чому б людям, які пропонують залишити зону комфорту, не залізти з головою у власну і не виходити? Може їм там сподобається і ці безглузді бесіди припиняться? Патрик був самітником, скільки себе пам’ятав. І якби він хотів – міг би мати друзів, стосунки, і яскраве соціальне життя. Але йому було зручно прикриватись скромним «я – інтроверт» і холодно відповідати на будь-які пропозиції, бо це було таким звичним ярликом «дивак», «зануда», який швидко перетворювався на червоний прапорець, змушуючи людей забувати про його існування. І, як він того і прагнув,  залишити його в спокої і не лізти зі своєю непроханою дружбою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍