Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

своєї захмарної величі до цих двох блаженних прибульців з невідомих, забутих країв.

Дід проковтнув слину, чи то вражений агресивною красою хазяйки, чи то враз зголоднів після двох діб на горілці й салі з хлібом. Галя за правом господині налила у чарки горілку.

— Ну що, мої дорогі, мої любі хлопчики… сумую я тут без таких як ви… з України. І поговорити часом ні з ким…

— Ми спробуємо розвіяти твою нудьгу, — запевнив Роман.

— Тоді за зустріч, — запропонувала вона тост, всі випили, і з неймовірним апетитом накинулись на смачнючі страви української кухні, котрі приготував відомий французький кухар арабського походження, випускник львівської «Політехніки».

На якийсь час він теж приєднався до їхньої трапези, випив горілки і закусив салом, порушуючи якісь там мусульманські правила. Сергієві здалось, що при цьому він із насолодою закотив очі. «Ось він — солодкий гріх, — подумав Дід. — Це тобі, друже, не кальян з гашишем курити». Махмуд розмовляв українською з львівським акцентом, при чому типовим саме для львів’янок, з таким… «амплітудним вібрато»[76]. Схоже, свого часу він користувався популярністю у львівських студенток. Сергій розчулено подарував йому державний прапор. Він розгорнув його і накинув на плечі, як це робили на Майдані в перші дні революції. Повертаючись до роботи, Махмуд побажав смачного і гаркнув: «Слава Україні»! «Героям слава!» — відповіли йому так, що почули в залі та навіть відреагували на це дружніми оплесками. Українська революція і та її гасла були в тренді.

Розмова за столом полилась про Україну, про Майдан, про мусорів, беркутню, про Європу, котра не дуже хоче бачити і знати, куди покотиться Україна, в чиї «дружні» обійми, у разі програшу Майдану. Словом, балакали про те, про що й день у день уже кілька місяців говорили українці по всьому світу і в самій Україні. Перспективи, в принципі, не веселкові. Якщо не буде рішучих дій з боку повстанців, через місяць-другий Майдан просто зникне, розійдеться по домівках.

Але серед розмови хтось зателефонував на мобільний Роману, він попросив вибачення і терміново залишив компанію, сказавши, що повернеться за годину. Година за сніданком з Галкою пролетіла непомітно, а його все не було. На дзвінки він не відповідав. Що ж, буває… У ділових людей свій графік життя.

Сергій з нею на пару спорожнили наступну пляшку горілки й встигли навіть забути про існування на світі такої людини, як Жалій. Галя мала здоров’я важкоатлета і випиваючи, не п’яніла. Діда теж чомусь не брав алкоголь. Вони були скуті, напружені, тем для розмов виявилось мало, тому й більше налягали на випивку. Утім, час було завершувати трапезу, оскільки справа наближалася до обіду…

— А де ти зупинився? — враз запитала вона.

На що Сергій спохопився і лупнув себе долонею по лобі:

— Судячи з усього, під мостом на Сені. Всі мої речі в машині Жалія.

— Можеш зупинитись у мене… — вона розвела руками, наче гостинно запрошуючи, — два поверхи, заміський будинок. Гуляй — не хочу. Тільки я мушу залишитися на роботі. Засиділась з вами-е-е, з тобою. А робота вона така, не чекає.

— Після випитого?!

— Ти забув, що я козачка з козацького роду і можу пить горілку як воду…

— Допоможи мені влаштуватися в готель. Так щоб бачити Париж з висоти. А ще я хочу відіспатись на нормальній постелі, хоча б добу…

— Це добре, що не просиш провести екскурсію Парижем і не бачиш мене у ролі екскурсовода, — вона посміхнулась. — Я б цього точно не витримала.

— Чому?

— Бо в перші роки працювала тут екскурсоводом! Ти не можеш собі уявити, що значить водити групи русні[77] по Парижу, — аж закотила очі, згадавши ті «золоті» деньки.

— Наші цілі збігаються. Тим більше, я справді вже об’ївся, похмелився і хочу до готелю. В чисте ліжко. Не обов’язково тепле. Але спочатку — в душ.

Галя з розумінням набрала номер, коротко переговорила французькою, а коли закінчила, повідомила:

— Готель “Royal Rifles Paris”, гадаю, тебе влаштує. З видом на Тріумфальну арку, а може й на відому вежу Ейфеля. Ціна у триста п’ятдесят євро не лякає? Може, все ж до мене? — вона навіть якось ледь помітно підморгнула, мимоволі.

Дід дістав портмоне і витяг з нього «золоту» картку, не без гонору заявивши:

— Мої алмазні копальні в Намібії працюють справно…

— Тоді, що називається, на коня?..

Галка підвезла гостя до готелю а сама помчала назад на роботу. Готель був розкішним. Його номер вікнами виходив на Тріумфальну арку. Сергій, увійшовши в номер, враз відчув втому, алкоголь, що не брав за сніданком, зараз чомусь важко вдарив у голову і просто валив з ніг, тому він навіть не приймав душ і впав спати одягненим на таку м’яку, приємну постіль…

Бачелло

Бача нервував. Він звик, що все на світі відбувається наче саме по собі, без його впливу на ситуацію. Як порядний повстанець, він виконував свою роботу на відмінно: ходив у патрулі, наряди, бився з тітушками і мусорами. А тепер від нього стали щось вимагати — складати списки чергувань, посилати людей, щоб ті отримували продукти на кухні, самому ходити на наради. «Возня, карочє, а не служба», — обурювався він через своє нове становище. Але було в цьому й багато чого приємного: можна було послати когось з молодих за куривом в магазин, можна було вирішувати, коли у них має бути обід чи сніданок. Міг собі, коли хотів, піти у намет до Мишка і там «на рівних» з ним поговорити за чаркою про «діла» служби і полаяти вище начальство, що не дає «пиздить мусоров». А ще у нього було найзручніше місце у наметі — подалі від пічки і з тумбочкою, в яку складав трофеї, захоплені в тітушні.

Одного дня всіх командирів взводів викликали до Українського дому на нараду. Був обідній час. У невеликій залі для прес-конференцій місця було мало, душно. Народ зібрався різний і цього народу було достобіса. Більшості запрошених стільців не вистачало. Вони ж з Мишком опинились у перших рядах, коли помітили два вільних крісла. Рвучко рушили туди, розштовхуючи натовп. Хтось на сидіннях залишив білі клаптики паперу з якимись надписами. Вони їх прибрали, не читаючи. При цьому Мишко заявив: «Ти пойняв, Бача, значить розказувать нам будуть щось страшне: оставили бумажки, шоб з перепугу можна було опорожниться і при собі мати полєзну бумажку»… Вони розвальцем гепнулись на легкі алюмінієві стільці, що жалібно скрипнули, роз’їжджаючись ніжками