Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

караульну службу і працювати: пиляти дрова, куховарити, тримати запас води, вести склад продуктів під час чергувань і не спробуйте разом з Чумою і Галетою що-небудь утнути, бо — бачили гаражі в скелях? — там запремо і там сконаєте. Разом з Чумою і Галетою.

Наступного дня в каньйон прибилися ще троє, теж українці, з концтабору, "німецькі" полонені, як їх тут же назвали бігляки. Цих теж нагодували і послали до лазні "вошкуватись". Сімнадцять чоловік треба прогодувати і тримати в руках. Мені потрібен заступник. Для контакту з Ернестом Дорфманом міг підійти лише Петер Кайзер, німець. В льоху одного з гаражів зберігалося кілька центнерів картоплі, там же я знайшов бочівку меду. Інші продукти можна було брати в Дорфмана або в інших помістях, про які я не мав уявлення. Добре орієнтувався в цій місцевості Кайзер. Комунобанду треба утримувати в статусі організованої команди, інакше…

Нема гарантії, що не будуть приставати нові пройди.

На заступника потрібен росіянин. Усі ми у Сату-Маре на збірному пройдемо "санобробку" особливого відділу. Хтось неодмінно ляпне, що своїм заступником я обрав німця. Я вирішив призначити "вибори" заступника. Коли виголені і вимиті пройдисвіти розсілися довкола казана з вареною картоплею, я коротко сказав про становище, в якому ми опинилися, і попросив написати на клаптику паперу прізвище бажаного кандидата, хто набере найбільше голосів, той автоматично стає моїм заступником.

Несподівано "взяв слово" один із в’язнів концтабору. Він подав мені документи (бозна як збережені!), мовивши:

— Я — бойовий капітан, начштабу артилерії енської бригади. Потрапив в оточення, контуженого німця взяли в полон.

Оскільки полонених ждуть в Сату-Маре, він за званням міг би очолювати конвойовану команду. Я повернув йому партквиток.

— Заховайте і ніде не показуйте, навіть в Особливому відділі. Посвідчення теж заховайте. Тих, хто побував у полоні, навіть у штрафну роту не беруть. Розумієте, комуністи героїчно вмирають на полі бою, тим паче офіцери й начальники штабів. Ви — утікач з концтабору, але хто підтвердить, що ви не дали підписку гестапо і вам не організували втечу. Чи ви роздягнетеся догола, чи залишитесь безпогонним обірванцем, я вас не можу визнати людиною, яка не порушила присяги, даної батьківщині. Отже, порядок голосування вам відомий, запасіться папірцями, ось вам олівець, передавайте по колу і опускайте "бюлетені" в оцей пробитий кулею шолом. Голова лічильної комісії — Ранко Селімович. Прошу.

Сейсмолог розібрав папірці. Найбільше, п’ять голосів, зібрав він же. Пополотнівши, заїкувато пробелькотів:

— Але ж я не можу, я — серб.

— Для нас ви — громадяни Королівства Югославія, в якому серби, хорвати і словенці піднялися на боротьбу з фашистами. — Я ще щось важливе мав сказати, та в голові раптом стало порожньо. Я тільки махнув рукою і додав, що завтра Селімович і Кайзер підуть на хутір за продуктами.

"Цей капітан — той же Остапенко", — подумав я, піднімаючись сходами на галерею. І вирішив його та ще одного табірника призначити черговими, а проконтролюють їх Чума з Галетою. Прізвище лейтенанта було якесь потворне, як в усіх штабістів, — Новосмик. Віль Новосмик. Ім’я в ініціалах вождя світового пролетаріату. Бальзак мав рацію, вказуючи на містичний зв’язок між іменем людини та її долею, — існує певна спорідненість. А що означає "Наумець"?..

Де він ухитрився сховати партійні і військові документи? Видно, підшив у підштанки ще до оточення, бо підібрали його непритомного. Де зіткнувся з двома іншими табірниками? Документи підготував, довідавшись, що ми добираємося до збірного пункту в Сату-Маре.

На старшого конвоїра Новосмик не претендував, він задовольнився б і роллю мого заступника, хоч я лише лейтенант.

Поживемо — побачимо. Треба перед ним прикинутися простачком. Бо, можливо, є якийсь зв’язок між капітаном і чутками, що готується повстання німецьких полонених у Сату-Маре, про які говорив Ернест Дорфман. Бо, можливо, є якийсь зв’язок між капітаном і самим Ернестом. Адже переді мною німець — єдиний автор містифікації.

Більше до команди не підпущу навіть пораненого маршала. Та й численнішу команду я не смію провадити до Сату-Маре. Не уповноважений. Одіссея, видно, щойно починається.

* * *

Поки я сидів у березі Сомешу й обмірковував наше життя-буття, Селімович вернувся з хуторів на Дорфмановому мотоциклі. Вернувся не з хутора, а з хуторів.

— На війні треба жити за принципом, — каже Селімович, — роби вигляд, що виконуєш наказ, а вчини навпаки. Я тільки позичив у Дорфмана колесо, — показує він рукою на мотоцикл. — Коли йшли на помістя, кайзер зізнався мені, що кілометрів за п’ятнадцять в Мармароськім бескиді живе його колишня дружина. Вона з ним у розлученні, він дав їй гроші, і вона з двома доньками купила собі у висілку хату і шмат полонини, коло хати — виноградник, сад і пасіка, тримає розмаїту живність, живе — не банує. Ще молода, але молодця собі не завела — де його взяти, всі на війні.

Селімович всідається коло мене на мораву і, зрозумівши, що я охоче слухаю небилиці про домашнє життя, пускається в детальну імпрезію про свою вилазку і те, що довелося побачити.

— Маєточок у молодиці незгірш Ернестового, хоча будинок дерев’яний і старий, збитий після Першої світової. Стайні, воли, коні, корови, вівці і всіляке домашнє птаство; пивниці — й на вибір повидла, соління, вина, мед; шпихліри з лантухами жита, кошниці з півметровими шульками кукурудзи; навіси з сіном, конюшиною, люцеркою, рапсом. Тримає кількох наймичок. До речі, вперше побачив, що ковалює циганка. Не ворожить, не краде, а кує підкови, сапи, лопати й таке інше. Повірте, що я сам собі розвів господарство, як пуделочко, але їй позаздрив, бо справді розбагатіла і не отримує відхідне з сейсмологічної асоціації Балкан. Якби не Петер, якого вона прийняла-таки, як скучлива, вистраждана молодиця-жінка-дружина, то залюбки пристав би, спродавши своє маєття, бо моє при шляху, а нині треба мешкати в захисті.

— Петер не накинув оком вертатися?

— Як вам сказати? — протяжливо розмірковував учений-сейсмолог і засланець соціалізму. — Здається, вони не розпрощалися назавжди. І переспали годинку, поки наймички вкладали мені коляску, і сплакнула, коли виїжджали з двору, витерла хусткою очі. Дорогою сюди він шепотів мені у вухо, розхвалюючи свою Меланку. А розійшлися, бо не змогла народити дитя. Як на теперішню ситуацію, коли людське життя — копійка, то з дурної голови. По вулицях повно сиріт, лишень пригрій.

Протилежним берегом прокотилась дрезина.

— Тут треба виставити дозор, — раптом сказав Селімович.

Він, як і я, прекрасно розумів, що наш замок-гробниця-божниця-відспівна — наше найнадійніше укриття, наш порятунок. Мабуть, з протилежного боку Сомешу виглядає запустінням, а якщо дошками навхрест заб’ємо вікна та почепимо ще