Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тиф і міни! Фортеця миру, притулок дезертира і втікача з полону… Тимчасовий лазарет, опочивальня. Помістя можна як завгодно обізвати — і всі втратили якусь істотну прикмету війни.
— Фріца одвезли до шпиталю? — питаю у сейсмолога.
— Ні. З кимсь уявним сварився у флігелі. Ернест каже, що геть зійшов з розуму, таким у шпиталі допомагають вмерти. Я не раз бачив, що найчастіше зсуваються з соломи отакі здоровиська. Звичайно, страшне каліцтво, але стріха поїхала з якоїсь іншої причини. Що він таке мусив побачити, що від безсилості збожеволів?
— Так, він не з привидом воює.
— Жалюгідне становисько.
— Усе написано в Бога.
— Ви віруючий?
— А хто не вірить? Це бравада — я атеїст! Людина — нікчемна і беззахисна перед Господом комашина. Не усвідомлює цього хіба що нещасний Фріц Дорфман… Отже, молодиця трохи одігріла Кайзера?
— Ну, він масний як гриб в оливі. Тепер щоразу проситиметься у вилазку за продуктами.
— А Фріцову дружину бачили?
— Не показувалась.
— Мабуть, це теж що-небудь означає.
— Причина для всього повинна існувати. Причина — код поведінки, шифр долі, головний ініціал, зародок.
— Я знаю людину, — сказав я, маючи на оці майора Остапенка, — яка все робить без причини. Випадково облає тебе. Ні за що, жартома. "Молодець-засранець", — скаже. Наступного разу він тебе так прозве, думаючи, що ти таким є, бо він начебто не міг тебе обізвати без причини. Далі він спрямовано в’їдає на тебе, посилає на мінне поле, карає бруствером, щоб зняв тебе німецький снайпер, посилає за "язиком", коли він непотрібний, фронт прочитано до останнього окопчика.
— Це — як баба, що одного разу збрехала. На чоловіка. Далі створює легенди, аби самоствердитися і привернути до себе увагу. Навіть щиро проливає сльози, бо вірить, що мужеві не можна довіряти, він — негідник, п’яниця, перелюбник і таке інше. Ціллю її життя стає шукання причини, аби вилити на голову найближчої людини відро помий. Це стає її роллю, метою, способом життя…
– І, зрештою, патологією, — додав я. — Це викапаний майор Остапенко.
— Проте майор уміє видавати себе за ще підлішого двійника. Першим він виступає, мовби заявляючи: "Ось який я добрий". Перебирає функцію двійника і поглядає, який він, коли недобрий.
— Це взагалі паскудство, — каже здивований сейсмолог. — Таких людей треба розстрілювати.
— То пригляньтесь до капітана Новосмика.
— Що він уже скоїв?
— Погарбав Фріцові костюми й причандалля: бритви, мильниці, щітки, граблі, якісь рукавиці, краватки, шкарпетки.
— Видно з морди, що негідник.
— Щось видивляється, де не посій, там вродиться, нюхає, підслуховує… І ті два якісь нетутешні. Чи я стаю надто недовірливим, бо здають нерви, чи це насправді чуже просо, — не доберу, і факт.
— Дякую за щиру бесіду, — сказав інтелігент-сейсмолог. — Я беру ваші слова на зарубку.
— Не дозвольте йому зайняти ванькирик Патриції, бо це буде початком кінця. Або я його поставлю до стінки, або поверну йому ніс у той бік, де потилиця.
— Присягаюся, що до цього не дійде, я капітана урезоню. Це якийсь самозванець, полонені його обминають, як купу лайна.
"Із цим можна йти в розвідку", — подумав я, коли Ранко Селімович всідався на мотоцикл, щоб відігнати в гараж. Якусь мить я дивився, як він дбайливо бере на замок залізні двері, і повторив собі: — "Так, із цим можна йти через передову. Зібраний, покладистий, довершений".
* * *
Він ставиться до комунівців якось насмішкувато-зневажливо, як до неповноцінних супутників бродяг, заблуд і безперспективних спотикачів. Чую перепалку.
— Ви бачили фронт з окопного гнізда. Хіба ви знаєте фронт в обсязі хоча б полку? Ось батальйони, роти, танковий опорний пункт, розвідка, десантна група, далекобійні батареї підтримки, запасні позиції…
— Знаємо, що таке запасні позиції, де штаб, а де кухня, — чути сміх Чуми.
З себе сміється чи з інших — годі визначити. Галета:
– І що найважливіше для армії — відхоже місце.
— Туалети, — уточнює, регочучи, Чума.
— Ви навіть утікати не вмієте. От під конвоєм марш-кидок робите — це для вас неважко.
"Сука, — думав я. — Сука…"
— Пройти без втрат під конвоєм — теж мистецтво, — каже Селімович.
— Однак це рейд до Судоби. Я знаю тільки одну команду: "Даешь!
Капітан оповідає якийсь епізод. Я не дуже дослухаюсь, думаю, що мені розповісти. Мабуть, нагадаю хлопцям, як полонив їх у Мармароських бескидах.
Тільки не треба підкреслювати, що вони заховалися в садовій пивниці, як дезертири.
Не добираючи принагідної паузи, сідаю до гурту, піднявши долоню:
— Ану ось послухайте!.. Базіки!
Майор Остапенко відібрав перед вічно безіменним пагорбом дванадцять чоловік. Це — з усього розвідбатальйону. Повторив і без того зрозумілу обстановку. З безіменної безперервно січе важкий кулемет. Перед ним замінована мертва зона, ми, як годиться, в окопчиках, маленький бруствер перед тобою, десь грає канонада, а тут захлинулась атака сибірських штрафників. Німець косить дзота, квадратову бетонну шапку видно зокіл, навіть темніє амбразура, а з неї куриться димок. Пороховий димок із жерла кулемета. Ми не раз захоплювали прикованих смертників, але цей, що сік нас із висотки, як потім з’ясувалося, не був прикований і вмер, підірвавшись гранатою, коли збагнув, що йому не врятуватись інакше, бо німці відступили за кілька верст. Німці, як завжди, відступали організовано, але цього разу недорахувалися 12 вояків.
Але все по порядку. Майор Остапенко ніколи не лишав віру. Навіть голіруч здобути дзот — значить, мусить здобути, незважаючи на втрати. Мінне поле перед тим присипав сніжок, однак видно було горбочки, де впали штрафні сибіряки, так і не зробивши своїм життям проходів, бо гнали їх уперед валом на розкладені шахматним порядком через одну протипіхотні і протитанкові міни.
Я ішов у голові групи, бо стояв крайнім на правому фланзі шеренги. Направо — і я опинився першим. Ступав у м’який сніг, він підминався під чоботом і хрумкотів, мов щось живе. Я подолав усю мертву зону, а за мною через десять кроків ішли розвідники і лунали вибухи, та я не озирався, лиш кинув оком назад перед самим дзотом — і нікого не побачив з товаришів, які ішли за мною слід у слід. Тоді я і посивів. Ті, що йшли за мною слід у слід, могли просуватися доти, поки сніг під ногами не спресовувався як дошка, тоді тягар зверху сягав міни і людина злітала в повітря. Ні в кого не виникла думка, що треба на півкроку відступити від сліду, яким уже
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Романи, Роман Васильович Андріяшик», після закриття браузера.