Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

пройшли інші. Коли я озирнувся, біле засніжене поле рівною лінією було позначене темними цятками розірваних людських тіл.

Я вже сказав, що кулеметник підірвався гранатою, коли я заслонив вхід до дзоту тінню свого тіла. Я стояв з націленою фінкою, і німець зрозумів, що порятунку немає. Він отетерів від несподіванки і висмикнув кільце. Я встиг заховатися за мур дзоту, і пролунав вибух.

Водинці обережно добрався до зруйнованої артобстрілами садиби, перевірив, що нікого нема, але вм’ятий сніг слідів привів мене в садок. Я ще зірвав кілька зморщених торішніх п’явок. Але вони були без соку, як вим’ята губка. Тоді дивлюсь: під ногами сніг зникає, зате явно відпарився квадрат дверцят. Я виламав з гілляки ключку, намацавши клямку і, щосили рвонувши дверцята, дав довгу чергу з автомата.

— Вилізай! — скомандував і зняв з пояса гранату.

Їх було дванадцять, як нас, що виходили на дзот. Вилізли, лишивши у пивниці зброю і відзнаки. Майор Остапенко представив до чину капітана, виписав супровідну і, зв’язавшись рацією зі штабом дивізії, показав ось на цій мапі круглу точку Сату-Маре, де розташований збірний пункт полонених фашистів, їх виловлюють по всій Трансільванії після Яссько-Кишинівської операції. А капітан Новосмик каже, що дехто не нюхав пороху. Гадаю, що таких між нами нема. Навіть те, як ми недавно відбили шайку мародерів, — це вже бойове хрещення. Так же?

Дехто кивнув, дехто похнюпився.

– І ще будемо стріляти, — сказав я впевнено. — Капітана навіть у штрафники не пошлють, бо таких Сталін наказав або розстрілювати, або відправляти на рудники. Але тут йому ще доведеться постріляти. У штабі артилерії, звичайно, було більш затишно, але хлібом задарма не годуємо. Завтра, капітане, підете в розвідку. Ранко Селімович з Кайзером бачили в лісі кілька німецьких штабних машин. Подивитесь, як їх охороняють, а коли нема варти, що там є. Нас цікавлять амуніція і продукти. Очевидно, це транспорт, який тут застряг без бензину.

— Я сам піду?

— Так, — відповів я.

* * *

Уранці гандрабатий і сухий, як кістка, капітан підійшов до мене з простягненим гаманцем.

— Мої документи, всяке може трапитись. Зброю дасте? Адже я іду один?

— Візьміть шмайсер і кілька патронів нагорі в шафі.

— Дайте мені бодай сколок місцевості, щоб не заблукати.

— Ось вам мапа, накидайте собі дороги, особливо дорогу назад.

Новосмик, як мовиться, німо визвірився на мене, але промовчав, якось боком рушив до шафи. Через хвильку гукнув:

— Тут же повно карт!

— Це військові німецькі мапи з Першої світової війни. Тут усе змінилося до самого кореня. Виріж собі цю місцевість, перенеси нові дороги — та й досить з тебе. Компаса не маю.

— А мотоцикл можна взяти?

— Бери. Тільки поверни справним. Він не наш.

— Може, я машиною вернусь?..

— То йди пішака, не завертай голови. Штабіст нещасний!

— Я такий же солдат, як і ти.

— Партач ти, а не капітан, іди з очей. Спитай Селімовича, де він бачив транспорт.

— Ще одна гнида! — вилаявся Новосмик. Невдовзі я почув їхню перепалку.

— Сюди переганяти машину не смій, — затинаючись, говорив Селімович. — Це занедбаний монастир, тут непотрібна військова техніка. Все, що нас цікавить, перенесемо на плечах, перекинемо на мотоциклі. І то — я не хотів би тут ніякого гуркоту. Узвозом я зійшов без мотора. Тюпай на плато пішака. Мотоцикла не дам. Лейтенант мене зрозуміє. Не смійте чіпати акселератори, бо там можлива засада. Це зовсім нікчемне доручення, ми гадаємо, що управитесь. Ідете на південь, вертаєтесь на північ. Це й для школярика нескладно.

Я стояв на терасі, вони розмовляли біля входу до нашої домівки чи резиденції, якщо можна так назвати це заточення камінних закамарків, містичний архітектурний ансамбль зі всіх епох.

Зійшовши вниз, я рішуче сказав до Селімовича:

— Не треба, Ранку! Підете ви, заодно відкотите Ернестові мотоцикла. Самі бачите, що від козла годі чекати молока. В його голові тільки штабні легенди і переможні литаври.

— Або відбили клепку в концтаборі, — додав сейсмолог.

Крутнувшись на одній нозі, я рушив у нішу до сходів на терасу. Якщо Новосмик вирішить, що його розіграли, то це буде ще одним підтвердженням, що він закінчена нікчема.

Ти знову анонім, капітане, подумав я, коли він дибав на довгих ногах у вилинялих галіфе кудись у береги Сомешу. Мабуть, подумати про свою винятково квітучу незалежність та лаври індивідуалізму. Шматок Трансільванії він все-таки зберігає при собі. Нехай малює на ньому свої ар’єргарди і авангарди. Хто замовляє, той і платить. Мені варто б перехилити крешу цуйки, коли вернеться з розвідки сейсмолог.

Я вклав гаманець з документами Новосмика до речового мішка, де зберігалися посвідчення інших полонених. Чума і Галета не мали при собі жодного папірця, бурлескні нулі війни, ще гірше становище, ніж в абсолютних анонімів чи динамічних самозванців, їм дати під зад і вигнати з нашої резиденції, але тепер це небезпечно, та й не підуть вони нікуди, ляжуть на передні лапи, як пси, бо тут їм добре, тепло і затишно.

Кажуть, що творчість творить істинний характер, а все інше, особливо успіх, його руйнують. Коли я думаю про людину, мені хочеться її дотворити до її повного стовідсоткового значення, до риски самотворення та успіху, бо це їй дано від Бога. Такий я істинний. А що діяти з клоунами? З такими, як брати-золотарі, близнюки, як оці безнадійні нулі та бурлескні аноніми, самодури типу Остапенка, шукачами на кшталт есесівця Назарія, статечного фальшуна Ернеста Дорфмана чи невдаху його брата Фріца?

"Дотягуючи" людину до людини, я міг би виправдати Ернеста Дорфмана. Він ненавидить фашистську криваву систему. Тільки тут, у Трансільванії, у війні настала рівновага втрат, але досі наших гинуло по шість чоловік на одного німця. Дорфман ненавидить рейх, проте залишається німцем. Майор Остапенко, який у вісімнадцять років командував полком, — поріддя сталінізму. Сталін розстріляв перед війною командармів найчисленнішої в світі армії, поставив молодшого лейтенанта на чолі полку, а потім розвідбатальйону, коли з Сибіру вернулися кадрові командири. То цей Остапенко у кожній атаці втрачав майже весь полк солдатів, потім у кожному прориві та рейді втрачав майже всіх своїх розвідників. І він — стовп сталінського режиму. (Не дай Бог, якби хто підслухав мої думки!..) Я ненавиджу режим лише половинчасто, історично. Росія не переставала воювати, відколи існує. Ці розсіяні завойовники і грабіжники жили з пограбувань при князях, і царях, і диктаторах. Ці племена по-азійськи люблять зверхника-агресора, нехай це лже-Дмитрій, чи Пугачов, чи пруссак-придурок Павло, чи німкеня Катерина, чи метис Ілліч, чи грузинський напівсемінарист Коба. (Не дай Бог, якби хто підслухав!..) Але чи