Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

його до шести додаткових послідовних термінів довічного ув’язнення.

14 травня 1979 року, після того як судді в трьох округах погодилися долучити свої звинувачення, Ґері Джеймс Льюїнґдон нарешті постав перед судом у Цинциннаті за всі десять «убивств 22 калібру». Стекмен, який зберігав докази в себе вдома, відвіз їх у власному фургоні прямісінько до округу Гамільтон. Його та кількох інших офіцерів, чиїх свідчень вимагав суд, поселили в готелі в центрі міста.

Троє охоронців привели Ґері до судової зали 503 зі скутими за спиною руками. На ньому була коричнево-біла смугаста сорочка й коричневі штани без паска. Чоловік густіше заріс бородою, а його обличчя за окулярами в чорній оправі зберігало вираз болісного подиву. Охоронці зняли наручники, і він сів зі своїми адвокатами.

Прокурор Деніел Гант, походжаючи туди-сюди перед присяжними, періодично гатив кулаком по долоні, доки виголошував вступне слово.

— Вони не залишали свідків. Убивали всіх. Державне обвинувачення доведе, що Ґері Льюїнґдон відповідальний за всі до єдиного вбивства. Ми продемонструємо вам, що Ґері й Таддеус розпочали серію вбивств ще 10 грудня 1977 року, і вона встигла охопити три округи. Дев’ять людей було вбито. Але жадоба Ґері до грошей і крові на цьому не спинилася: він вирішив убити ще одного самотужки — 4 грудня 1978 року.

Громадський захисник Джеймс Кура заявив присяжним, що справа провини чи невинуватості Ґері Льюїнґдона залежить від питання його психічного здоров’я. Він погодився, що Ґері був зі своїм братом під час убивств, але наполягав, що виконавцем перших дев’яти був Таддеус і що Ґері слід визнати невинним із причин неосудності.

Таддеус тероризував Ґері, наполягав Кура, пригнічував його, залякував, і коли йому потрібен був хтось для допомоги в грабунках, змушував свого сором’язливого, тихого брата супроводжувати його. Ґері йшов з ним зі страху, що Таддеус уб’є Ділейн та її дітей. У відчаї Ділейн на початку літа пішла до поліції Кіркерсвілля й шерифа округу Лікінґ і розповіла їм, що вважає Таддеуса ймовірним «убивцею 22 калібру».

Ґері боявся, що брат може довідатись про це й шукатиме помсти, продовжував Кура. А потім, у грудні, в стані безумства Ґері вбив Джозефа Енніка. Ґері навмисне скористався кредитною карткою, коли пішов по закупи на Різдво. Він хотів, щоби його піймали.

Прокурор Гант викликав десятки свідків, зокрема й родичів померлих, і демонстрував присяжним кольорові фотографії застрелених жертв та їхніх переритих будинків. Він ретельно аналізував планування, яке здійснювали брати Льюїнґдони, перш ніж убивати.

— Є прямий зв’язок підсудного з тим баром [«Ельдорадо»]. Він був там. Він знав, що Роберт «Мікі» Маккен спав з його дружиною. Він знав, що вона займалася проституцією для нього. Він мав усі можливі мотиви й бажання помститися цьому чоловікові. Але переважила жадоба до грошей. То що ж зробили вони з Таддеусом? Діючи як двоє безумців, вибігли й застрелили Маккена на вулиці? Ні, вони зробили не це. Вони ретельно все спланували. Приходили до того будинку не раз, не двічі, а тричі.

Його голос був сповнений емоцій. Гант описав, що робив Ґері, доки Таддеус зламував двері.

— Він скоїв дещо, що робить його так само винним, якби то він випустив кожну кулю й убив кожну людину особисто. Він узяв плоскогубці, підійшов до телефонних кабелів і перерізав дріт зв’язку з навколишнім світом. Це була наче смертельна пастка…

Захист почав справу з допиту свідків. Племінниця Ґері, Флоренс Енн Девіс із Колумбуса, засвідчила, що друзів у Ґері небагато, але він добра людина. Розповіла, як він заохочував її закінчити школу, хоч вона й хотіла її покинути, як займався з нею, як часто вони гуляли за містом, милуючись пагорбами Огайо.

До трибуни вийшла Ділейн Льюїнґдон у пошитому на замовлення бежевому костюмі-двійці й темній блузі з високим коміром. Вона засвідчила, що познайомилася з Ґері в 1976 році в клубі «Ельдорадо Мікі», де на той час працювала, і що Ґері поводився як джентльмен. Там же вона познайомилась і з Чарльзом, розповіла Ділейн, «і він був таким само, як і більшість тамтешніх відвідувачів. Постійно розпускав руки, і це лякало мене».

Ґері здався їй сором’язливим і дуже тихим чоловіком, який приймав її такою, як вона є, і не квапив щось змінювати у своєму житті. Увечері їхнього першого побачення вона пізно повернулася з роботи додому й знайшла його вже у своїй квартирі, яку називала «зоною стихійного лиха». Усміхнувшись своєму спогадові, вона повідала:

— Коли я зайшла, у квартирі було скрізь прибрано. Я ніколи раніше не зустрічала чоловіка, який прибирав би в будинку. Тож я вирішила, що маю піти з ним на побачення.

Ґері волів не розповідати про свого батька, повідомила жінка. Казав лише, що той захворів, коли він був в армії. Вона знала, що його батько перебував на примусовому лікуванні через психічні проблеми. Якось, коли вони відвідали батькову могилу, Ґері розплакався.

Коли спитали про її дівера, Ділейн відповіла, що відчувала справжній жах перед Чарльзом.

— Кілька разів, саме перед тим, як вони [вбивства] почалися, Чарльз приставляв ствол до моєї голови й погрожував, що якщо я кому-небудь розповім, що відбувається, він мене вб’є. І я знала, що він так і вчинить.

Вона описала його пізні нічні дзвінки з важким диханням і погрозами. Після одного з таких дзвінків Чарльза о другій ночі вона й пішла до поліції Кіркерсвілля. Згодом розповіла про це Ґері, і він, хоч і був наляканий, сказав, що підтвердить її свідчення, поговорить з поліцією та надасть їм будь-яку інформацію, яку вони захочуть. Коли лейтенант Шорт перетелефонував їй і попросив з’явитися до нього в офіс, вона розповіла йому те, що вже казала поліції Кіркерсвілля, і попросила про допомогу.

— Він відмовився, — заявила тепер вона. — Хотів, щоб ми пішли й дістали пістолет… принесли йому… Хотів якихось матеріальних доказів, які б засвідчили, що Чарльз — «убивця 22 калібру», перш ніж він щось удіє.

Кура спитав:

— Ви просили лейтенанта Шорта піти й поговорити з вашим чоловіком?..

— Так, просила, і то двічі, — відповіла вона, — й обидва рази він обіцяв, що піде. Адже я знала, що якби він поговорив з Ґері, той зізнався б. Я не сумнівалася, що він би просто виклав усе, як є. Але детектив так і не з’явився. Шорт не прийшов.

Ділейн розповіла, як Чарльз після того, коли брати поверталися зі своїх вилазок, завжди наказував їй приготувати щось попоїсти.

— Коли вбивав кого-небудь, він завжди мав хижий апетит.

Але Ґері поводився тихо, казала вона, часом фізично нездужав і зазвичай плакав.

Ділейн описала свої мігрені й розповіла про кошмари, які снилися їй про Мікі Маккена перед тим, як він був убитий. Колись він сам погрожував її вбити, мовила жінка, і вона прокидалася з криками, бо їй снилося, що Мікі її переслідує. Ґері втішав дружину й казав, що все буде гаразд, що вона в безпеці та що він ніколи не дозволить Мікі скривдити її.

Швайкарт у прикінцевій промові захисту Ґері сказав присяжним:

— Ми знаємо, що ви маєте сумніви, обґрунтовані розумом, а не пристрастю. Ви не повинні шукати помсти за спільноту, яка жила в страху… Якщо керуватися кілограмами, — мовив він, вказуючи на докази Стекмена, нагромаджені на столі, — вони виграють голіруч.

Потім, вказуючи на прокурорів, адвокат закінчив:

—