Читати книгу - "Серед темної ночi"

те так кажете, що ви вже старi, вам байдуже про хазяйство, а нам iз Зiньком треба своє добро берегти.

— А ти, Денисе, на мене не здавайсь! — озвався поважно, з притиском Зiнько. — Менi честь милiша за добро. Хоч би й тридцятеро коней пропало, я на брата не пiду виказувати, самого себе ганьбити.

— Хi! Яка ж то й ганьба! Адже не ми крали, а вiн. Ну, як собi знаєте, коли такi добрi та багатi! А я того не подарую, бо менi нi з чого дарувати. Я зараз до врядника! — I вiн почав удягатися.

Мати заголосила на всю хату, кинулась до Дениса i вчепилася за його:

— Денисе! Що ти робиш? Не пущу я тебе! Не ходи!

— Одчепiться, мамо! — сердито гарикнув Денис i вирвав у матерi свою руку.

— Облиш його, стара! — озвався батько. — Слухай ти! — загомонiв вiн до Дениса, i голос його задзвенiв так гостро, що той ураз спинився. — Я того тобi не дозволяю i велю не робити того. Поки я живий, то я тут хазяїн у своєму добрi, а не ти! Пiдеш казати — прокле-ну i сьогоднi ж викидаю тебе з усiма твоїми манатками з хати, щоб ти менi її не ганьбив! I нiчого не дам.

Денис знав батька. Вiн був звичайно тихий, але як отаким голосом заговорить, то вже що скаже, те зробить. Денис сердито швиргонув чумарку знову на пiл i пiшов з хати мовчки, тiльки дверима грюкнув так, що аж щпаруни посипались.

Вiн справдi облишив iти до врядника, але не мiг утерпiти й розказав декому про випадок у Чорному яру. Незабаром поголоска пiшла по всьому селу. Довiдався й урядник i пiшов спершу до Тонконоженка. Але той, боячися знахаря, сказав, що нiчого вiн не знає, а конi самi знайшлися в яру. Покликав урядник Дениса, але й той не сказав йому нiчого, бо знав, що не мине батькової кари, як скаже. Так урядник нiчого й не мiг зробити. Звiсно, можна потрусити i знахаря, i Романа, та хiба в їх що знайдеш? Все село говорило про їх, але заняти не можна було, бо нi до чого причепиться.

А люди, довiдавшися, що то свiй злодiй краде, ще бiльше почали турбуватися. Цей знає всi закуточки й суточки, то вiд нього нiде на заховаєшся. Треба добре берегтися. Стукачiв ще бiльше найняли. Ночували завсiгди бiля коней, кладучи коло себе коляку або киюру добру, а як хто мав, то й рушницю. Всi були на Романа дуже лихi; хто й обороняв його попереду, то той тепер лаяв. А вже що тi хазяї, яких вiн коней позбавляв, то тi кляли так, що й кiсточки в нього не клятої не лишилося. Двоє через це зовсiм зубожiло, а всiм. iншим довелося позичати грошей на конi. Тепер Романовi страшно було й поблизу Диблiв проходити, коли не хотiв головою наложити.

Але пiсля подiї в Чорному яру крадiжки притихли; чи то коноводи полякалися, що їх викрито, чи то їм не було ходу за пильною вартою.

Так думали люди; а Роман думав собi iнше.

Частина третя. ЛЕВАНТИНА

I

Левантина не знала, куди саме їй iти. Iшла в сусiднє село: може, знайде там роботу. Тепер жнива, то скрiзь рук треба. До села було тiльки вiсiм верстов, i вона вступила в його ще до снiдання. Проминула кiлька перших дворiв i спинилася перед великою, на двi половини новою хатою, з двором, забудованим по-хазяйському зробленими повiткою, возiвнею й хлiвами. Серед двору стояв запряжений кiнь.

"Мабуть, заможний господар живе, — подумала дiвчина. — Зайду до його".

Несмiливо вступила у двiр, i саме в ту мить з хати вийшов господар, кремезний просивий чоловiк з короткою пiдстриженою шпичакуватою бородою, з кудлатими бровами. Лагодився сiдати їхати на поле i вздрiв Левантину.

— А чого тобi, дiвчино?

Вона низенько вклонилася, здоровкаючися, i тремтячим голосом сказала:

— Роботи шукаю… Чи не треба вам наймички?

— Роботи? А звiдкiля ти? — спитав господар, позираючи на неї неймовiрними очима з-пiд кудлатих брiв.

— З Диблiв.

— А чия ж ти? — I так вiн випитував про все в Левантини, розпитався й про те, через що кинула хазяїв. Вона сказала, що занедужала, а тим часом хазяї взяли iншу наймичку. Хазяїн ще подивився на її бiлет, — видимо, письменний був, — вернув його, а тодi сказав:

— То що, зоставайсь хоч i в нас. Роботи тепер багато… Дам тобi три карбованцi на мiсяць.

— Дядьку, а тепер же дорожче роблять, — насмiлилась озватися дiвчина.

— Може, де й роблять, дак пiди ще пошукай — поки його знайдеш тiєї дорожчої цiни. А тут робота готова.

Подумала Левантина: i справдi, поки ще його знайдеш! Може, довго ще попоходиш! Згодилась.

— Iди ж у хату та снiдай, та й поїдемо зараз на поле!

Пiшла Левантина в хату. Немолода жiнка поралась там.

— Оце, стара, несподiвано бог послав наймичку, — озвався до неї хазяїн. — Давай їй снiдати, та вiзьму її на поле…

Хазяйка привiтала її ласкаво, посадовила снiдати.

Потiм поїхали на поле…

I незчулася Левантина, як проминув мiсяць на роботi в Бовкунiв (так звалися цi люди). Праця була тяжка, як звичайно по селах у жнива, та Левантина хоч i була собi утла й тендiтна, але не боялася нiякої працi. Хазяї й хазяйськi сини й дочка, бачачи, що вона добра робiтниця, а дiвчина звичайна й сором'язна, були до неї добрi. А що за працею не геть було коли й думати про щось iнше, опрiч роботи, то Левантина таки трохи заспокоїлася й на серцi, — не так неначе стали її дошкуляти отi клятi думки про минулi лиха та зла. Про подiю у Чорному яру i про все, що потiм у Диблях сталося, вона нiчого не знала — це зробилося вже пiсля неї. Тут цього нiчого не було чути. Левантина думала, що й довго житиме у Бовкунiв, але помилилась.

Одного разу, як усi сидiли за снiданням, рипнули дверi i в хату ввiйшла якась дiвчина:

— Здоровi були! Ось i я вернулась.

— Ге, Параска! — зрадiли хазяї.

Виявилося, що тая Параска — це Бовкунова наймичка. Занедужала в неї мати, дак вона й пiшла на який час додому; а тепер мати подужчала, то вона й назад.

Левантина зоставалася нi в сих нi в тих, бо господарi знову брали Параску. Вона не вдержалась:

— Чом же ви, дядьку, не сказали, що у вас наймичка є? Може б, я тодi